Юрий Щербак - Причини і наслідки

IX

Думав, що, як завжди, перший прийде в лабораторію. Але тільки ступив у роздягальню й почав вибивати рукою крейдяну пляму на куртці, як двері блока відкрилися й на порозі стала Лариса Супрун. Була зморена, зчорніла, волосся потьмяніло, рухалась повільно й обережно, наче після тяжких переломів училася ходити.

Жадан застиг з курткою в руках. Йому здалося, що не бачились вони сто років, за які промайнула їхня молодість, все життя минуло і не вернеться.

Лариса підійшла до нього, боязко дивлячись, наче не впізнаючи його. Щось жалюгідне й принижене було у виразі її обличчя, від чого стало йому зовсім погано, і він обійняв Ларису й мовчки, не кажучи ні слова, почав гладити її волосся. Вона заридала і, схлипуючи, ковтаючи повітря й по-бабськи сякаючись у халат, вимовляла окремі, нічим не пов'язані між собою слова:

— Тато… в реанімації… інфаркт… А Мальована мені пиріжок принесла… з горохом… Стан дуже тяжкий… я нічого не знала… він не казав… Новий рік був такий веселий… Пиріжок з горохом… і каже… їжте, їжте, горе у вас таке… Від неволі та жебрацької долі не зарікайтесь… Нечаєв… заборонив дисертацію захищати… виганяє мене… Інфаркт задньої стінки… він не витримає… Тато не винний… Єдина справжня людина в лабораторії — Гаркуша… Пожаліла мене, допомогла з лікарями… вона бігала… Це наклеп… тато мій чесний… а Кочергін утік… як почув, що стаття готується, втік. І всі розбіглися. Нікого тепер немає. Ми самі з мамою. В неї криз гіпертонічний… Ти мені віриш, Жадан? Віриш?

Вона підняла мокре від сліз обличчя без будь-яких слідів косметики й з надією зазирнула йому в очі.

— Віриш?

Він опустив очі. Лариса відійшла від нього, весь час поправляючи кінчиками пальців волосся, наче воно їй заважало, хоч коротенька її зачіска анітрохи не змінилась. Він подумав, що вперше Лариса назвала старого Супруна татом. Вона почала дзвонити в кардіологічний центр — питати про батька. Жадан поглянув на свою праву руку: ледь помітною білястою лінією тягнувся на зап'ясті шрам — як нагадування чогось далекого і неповторного.

Прийшов Нечаєв — підтягнутий, зарум'янений з морозу. Не глянувши на Ларису, радісно кинувся до Жадана й одразу повів його до свого кабінету. На його дверях висіла новенька синя скляна табличка: «Завідуючий лабораторією особливо небезпечних інфекцій, професор, доктор медичних наук Нечаєв Олексій Олександрович».

— Сідай, Женю, з Новим роком тебе. Вже рік не бачились. Каву вип'єш?

— Я вже пив.

— Ну що там, у Старій Митниці? — Нечаєв своїми голубими очима поглядав з радістю на Жадана, наче й справді чекав його з нетерпінням, так, немовби Жадан мав привезти йому веселі різдвяні подарунки, а не мозок людини, що померла всупереч усім досягненням сучасної медичної науки.

Жадан похмуро став розповідати про напад вовчиці на людей і про смерть Поплавського, але одразу зрозумів, що це не цікавить Нечаєва; і справді, дуже швидко завідуючий лабораторією перервав Жадана, сказавши, що вислухає його пізніше, а зараз є справи важливіші: сьогодні Нечаєв іде до Москви, до Мідатова, вести переговори про перспективи досліджень у галузі вивчення сказу, й тому попросив Жадана швидко підготувати свої пропозиції — сторінки дві-три машинопису.

— Знаєш, Женю, — сказав потім Нечаєв, відкинувшись у кріслі-крутилці й запаливши сигарету. — Я тебе з вдячністю згадував. Твою мудрість… І обережність. Якій я ідіот наївний! Ти, звичайно, знаєш, що сталося?

— Що?

— Ну, з Супрун.

— Знаю.

— Це, як ти розумієш, не лише її особиста ганьба. Це і ганьба для всього інституту. Для Лук'янова.

— При чому тут Лук'янов?

— А при тому, що він її взяв по блату, нав'язав нашій лабораторії, примусив чесних людей робити за неї дисертацію… Ти був правий, коли заперечував проти того, щоб вона стала старшим науковим співробітником. Я прочитав її так звану дисертацію. Це повна халтура. А сама вона повний нуль в науці. Я не дозволю, щоб вона вийшла на захист. А Лук'янов за це ще поплатиться.

— Якби не Супрун, не бачити б нашому інституту нового корпусу і віварію. Завдяки Лук'янову…

— Що ти весь час носишся з цим Лук'яновим? — потемнів з лиця Нечаєв. — Знайшов собі князя світла. Лук'янов — людина темна, і навіть сто ламп в його кабінеті не зроблять його світлішим.

— Ти не чіпай Лук'янова, — спокійно сказав Жадан, дивуючись, звідки взявся у ньому цей спокій і ця зневага до Нечаєва. — Тобі ще дуже далеко до Лук'янова. Навіть якщо ти начепиш цей платиновий значок з золотим профілем Пирогова. Знаєш, чому Лук'янов так любить яскраве світло?