Кейт Аткинсон - Руїни бога

— Фред, чи що, — сказав Джордж Карр.

— Френк, — виправив Норман.

Зійшлися на тому, що «починалося точно на “Ф”», але офіцер розвідки покопирсався в документах і повідомив:

— Взагалі-то, на «Г». Гарольд Вілкінсон його звали.

— Майже вгадали, — сказав Джордж Карр.

Мак узагалі не пам’ятав аноксію: клявся і божився, що слова до «Буґі Вуґі Баґл Бой» не знає. Але вони все одно весь час співали йому цю пісню, коли напивалися після Турина цілим екіпажем. У них було два вільні дні — половину часу проспали, а другу витратили на те, щоб нажертися до білочки в «Барі Бетті» в Йорку.

Після війни, і то задовго після війни, Тедді спробував з’ясувати, що ж сталося із другим пілотом. Ні в яких звітах не згадували, щоб він успішно приземлився, тікав від переслідування чи потрапив у полон. Він вважався зниклим безвісти, і врешті його ім’я потрапило до меморіалу тим, у кого не було могили, у Ранніміді — там він значився як Гарольд Вілкінсон, а не «другий не зайвий, другий запасний».

— От і йолоп, — сказав Вік Беннетт. — Треба довіряти своєму пілотові. А я таку забаву проґавив.

На них чекали ще не так довго, як на екіпаж «З-Здібного», який збочив із того самого рейду на Турин, втративши два двигуни — занесло його аж до Алжиру. Коли вони дісталися до бази, їх уже оголосили зниклими. Усі потішилися, коли виявили, що той «Галіфакс» навантажений ящиками помаранчів — їх роздали ескадрильї, перепало й місцевій початковій школі. Тедді їв свого помаранча повільно, смакуючи кожну дольку і згадуючи гарячі скиби середземноморського сонця, яке він вже й не сподівався побачити. І не побачив. Після війни Тедді не вибирався за кордон, не їздив нікуди на канікули, не сідав у сучасний літак і не ступав на човен. Віола стверджувала, що його «політика ізоляціонізму» «жалюгідна», а він казав, що це не політика, а так просто склалося. Це не був і «ура-патріотизм» чи «ксенофобія» (інші слова з її арсеналу). Вона закидала йому брак «потягу до пригод», а він собі думав, що під час війни «пригод» йому вистачило на кілька життів наперед, і що йому і в садочку добре. «II faut cultiver notre jardin», — сказав він їй, але про «Кандіда» вона ніколи не чула. Він не був навіть певен, чи чула вона про Вольтера.

— Бомболюк відкрито, командире.

— Так точно, бомбардире.

— Прямо, командире. Лівіше. Лівіше. Тепер трошки управо. Прямо, прямо. Бомби скинуто.

«Ц-Цукор» аж підскочив у повітрі, позбувшись вантажу бомб. Але їм рано розслаблятися — вони мали протриматися прямо над ціллю й на тому самому рівні ще тридцять секунд, доки не опуститься спалах і фотоапарат у бомбовому відсіку не спрацює. Це був їхній доказ, що вони здійснили бомбардувальний рейд, — без того виліт могли й не зарахувати, — хоча хто зна, що там буде видно на тому фото. Над ціллю купчилися густі хмари, додайте до того незмінну промислову сажу над Руром — і з тим же успіхом вони могли фотографувати поверхню місяця. Вони скидали бомби, орієнтуючись на маркери, прокладені свіжоствореною ескадрильєю, яка саме цим і займалася, і сподівалися на краще.

Згодом, сильно згодом, коли почали з’являтися підручники з історії, мемуари й біографії, а людям перестало хотітися забути війну й захотілося її пам’ятати, Тедді спробував дізнатися про той рейд більше. Так він виявив, що значна частина літаків бомбила не ціль, а якесь місце за десять миль на захід, тож, загалом, бомбардувальники зазнали більших втрат, ніж супротивник. Що більше читав, то краще розумів, наскільки неточні були бомбардування в ті перші роки. Він спробував поговорити про це з Маком на зустрічі ветеранів.

— Такі трати — і все дарма, — сказав Тедді.

— Дарма бомби тратили?

Мабуть, Мак, їхній навігатор, сприйняв це як особистий докір.

— Я не про це, — уточнив Тедді. — Ми втратити стільки людей і літаків, а результатів кіт наплакав. Ми думали, що підриваємо їхню економіку, а насправді вбивали жінок і дітей.

— Ти що, приєднався до тих, хто зараз руки заламує, Теде?

— Та не приєднався я до них!

— Це вони почали, Теде, — сказав Мак.

«А ми закінчили». Тедді був радий, що останні 18 місяців війни провів у таборі військовополонених і не бачив, як Бомбардувальне командування намагається стерти Німеччину з карт Європи.

На тому всі суперечки й завершувалися. Це вони почали. Це вони посіяли. Це вони напросилися. Війна породила багато штампів.

— Око за око, — сказав Мак. — Ти собі як знаєш, Теде, але хороший німець — це й зараз мертвий німець.