Кейт Аткинсон - Руїни бога

(«Що, кожен німець? — здивувався Тедді. — І донині?»).

— Я розумію, я й не кажу, що не треба було їх бомбити, але знаючи те, що ми знаємо зараз…

— Питання, Теде, ось у чім: знаючи, як ти кажеш, те, що ти знаєш зараз, — ти бомбив би їх знову, якби отримав наказ?

Бомбив би. Звичайно, бомбив би (Аушвіц, Треблінка), проте він не став тішити Мака відповіддю.

Камера клацнула, Тедді повернув «Ц-Цукор» убік. Мак почав прокладати маршрут додому.

— Не так все і страшно, — сказав другий пілот. (Як же його звали? Ґай, чи що? Тедді завагався. Наче Ґай. Чи, може, Джайлз).

З переговорного пристрою долинув хор стогонів. Такі фрази, вважалося, притягували невдачу.

— Перед нами ще далекий шлях, — сказав Тедді.

І справді, артилерійський вогонь на зворотньому шляху не послаб, а, здається, тільки посилився. Вони відчували, як двигтить навколо повітря від вибухів, як уламки барабанять по фюзеляжу.

Зліва раптом спалахнуло: «Ланкастерові» підбили крило. Воно відлетіло й просвистіло в повітрі, а тоді влучило в інший «Ланкастер» і зітнуло йому верхню башту. Обидва «Ланкастери» прокреслили шлях до землі, їхнє вогненне падіння виглядало майже як танець.

У переговорному пристрої пролунало налякане «Бля». Чи то Вік, чи то Джордж. І справді бля, мовчки подумав він. Він послав Нормана оцінити, яких збитків заподіяли снаряди. «Діра-а-а», — доповів той. Це вони й так знали — у «Ц-Цукрі» повіяв арктичний вітер. Ґай, здається, вже не думав, що не так все і погано — він дав Тедді знати, що піде у хвіст, познайомиться з їхньою неапетитною вбираленькою. Ґай, Ітон закінчив. Таке треба пам'ятати, картав себе Тедді. Він досі почувався винним перед не зайвим, а запасним із Сомерсета, мовби знехтував своїми обов'язками. Врешті, він відповідав за всіх у літаку. Принаймні імена міг би й запам'ятати, Господи. Ґай уже й не повернувся, бо тієї миті обидва кулеметники у переговорному пристрої заволали: «Винищувач по лівому борту, давай у штопор через ліве!» — Тедді витиснув штурвал, але вони все одно влетіли у шквал артилерійського вогню з винищувача, мовби небесне божество сипнуло камінням на фюзеляж. Літак наповнив сморід кордитного диму.

Тедді послав «Ц-Цукор» у круте піке, а доки вирівнявся й почав підніматися, винищувач уже зник — Тедді його й побачити не встиг. Більше не повертався: зник так само раптово, як і з’явився. Мак задав їм прямий курс в обхід добре захищених територій навколо Роттердама й Амстердама, та все одно, коли дотягли до узбережжя Голландії, знизилися вже метрів до шестисот. Винищувач свого добився. Правий і лівий внутрішні двигуни вийшли з ладу, правий елерон злетів, п’ять баків у крилах попробивали. У фюзеляжі зяяла діра. Тедді зафлюгерував непотрібні двигуни, і вони потяглися далі — звертати назад уже пізно, вони летіли у хмарі, а коли нарешті з неї вирвалися, то під ними прозирнуло Північне море.

Якийсь час інший «Галіфакс», що теж відстав від решти, намагався летіти з ними у формації, але вони тягнулися так низько і повільно, що той врешті махнув на них рукою і здійнявся вгору, блиснувши на прощання крилом. Вони лишилися самі.

На висоті п'ятсот метрів Тедді наказав екіпажеві готуватися покидати літак. До англійського узбережжя десять миль, — спокійно повідомив він.

— Підтягни нас поближче, командире, — попросив хтось.

Стрибати — це ще півбіди, а от наковтатися солоненького та ще й потрапити до рук німців — це взагалі немислимо.

— Ти лети, — дорікнув Норман. — З Турина ж ми вибралися, що, забув?

На висоті триста метрів вони почали розрізняти біле шумовиння на хвилях, буруни були метрів по п'ять-шість заввишки. «Віддалися на волю всіх стихій», — подумав Тедді.

Вони вже повикидали все, що могли, — столик навігатора, подушки, фляжки, кисневі балони. Кіт сокирою боровся із сидіннями, а Вік розбирав верхні кулемети й викидав — за ними полетіла й башта. Вони робили все, аби протриматися ще хоч трохи.

— До англійського узбережжя чотири милі, — як завжди незворушно доповів Мак. Коли вони зайшли в піке, всі його папери й мапи розлетілися, тож тепер він збирав їх докупи, мовби збирався закривати бюро на вихідні. «Не панікувати, — подумав Тедді, — це одна справа, а геть не відчувати напруги моменту — геть інша». Йому згадалося, як Мак спокійно стояв собі збоку й коментував, доки інші металися й намагалися витягнути Кенні з хвостової башти.

— Тримайся, командире, — озвався ще хтось.

На висоті сто п'ятдесят метрів Джордж Карр затис кнопку морзянки, установив систему розпізнавання свій/чужий на міжнародну частоту сигналу катастрофи і спробував зв’язатися зі шлюпками.