Кейт Аткинсон - Руїни бога

Тедді саме вирішував, чи не наказати їм вистрибувати з літака, коли сталася ще одна тривожна подія. Мак заспівав. Це Мак-бо! І то не якісь там співанки канадійських лісів, а «Буґі Вуґі Баґл Бой», дуже фальшиво. Навіть із поправкою на шуми у переговорному пристрої, співав він препаршиво, особливо коли імітував горн, ревучи, як поранений слон. А далі, що ще дивніше, їхній похмурий канадієць розсміявся, десь як Чарльз Пенроуз у пісні «Розсміяний поліцейський». Тедді наказав Норманові з’ясувати, що там діється за завісою.

Виявилося, що Макова киснева трубка замерзла. Норман спробував її розморозити кавою зі своєї фляги, але та теж була ледве тепла. Вони витягли Мака з його сидіння й зуміли підключити до центрального кисневого балона, тепер лишалося тільки сподіватися на краще. Від гіпоксії люди спершу чинили дурниці, а потім мерли.

Після війни Мак влаштувався на велику страхову фірму в Торонто. Він одружився, завів трьох дітей і рано вийшов на пенсію («розумно інвестував»), так він розповідав на тій єдиній зустрічі ескадрильї, на яку Тедді приїхав. Тедді вдивлявся у цього незнайомця й раптом зрозумів, що, може, ніколи його гаразд і не знав. Може, нікого з них він гаразд і не знав. Їм просто здавалося, що вони близькі, бо їх загнали в такі обставини. Постарілий Мак здався Тедді надто самовдоволеним. Здається, страшні часи, пройдені разом, геть на ньому не позначилися. Старці пригадували війни минулих днів, відколи тягнеться світ. Єрихон, Термопіли, Нюрнберг. Не хотів він до них приєднуватися. Тедді рано полишив ту зустріч, сказавши «Пробачте, пацанва, я відкланююся», — він легко згадав жаргон, над яким тепер насміхалися.

Проте навіть за багато років він ловив себе на тому, що під час довгого й темного нічного чування, виснажений безсонням, він і далі повторює ті назви. Ессен Бремен Вільгельмсгафен Дуйсбург Фегесак Саарбрюккен Дюссельдорф Оснабрюк Фленсбург Франкфурт Кассель Крефельд Аахен Генуя Мілан Майнц Карлсруе Кіль Кельн Гельзенкірхен Бохум Штутгарт Берлін Нюрнберг. Хтось рахує овець. Тедді рахував міста й містечка, які хотів знищити, а вони хотіли знищити його. Може, їм це навіть вдалося.

При поверненні з Турина зенітки піймали їх на підльоті до узбережжя Франції. Зенітний снаряд пробив їм фюзеляж, «Д-Джига» ледь не впала з небес. Вони летіли крізь густі хмари, і в якусь мить Тедді здалося, що вони летять догори дригом. У літаку пахло кордитом, звідкись валив дим, хоча вогню не видно.

Тедді влаштував перекличку.

— Усі живі? Стрілець у хвості? Нагорі? Бомбардир?

Тедді завжди найбільше хвилювався за стрільця у хвості — він був так далеко від усіх. Дивно, що товариський базіка Кенні Нільсон не втрачав оптимізму навіть у своєму холодному самотньому гнізді. Тедді знав, що сам би не висидів у тому тісному закутку.

Озвалися всі — «Живі», «Усе добре», «Досі тут». Норман пішов з'ясовувати, яких вони зазнали ушкоджень. Діри у фюзеляжі, нижній люк аварійного виходу знесло. Гідравліку, мабуть, також пошинкувало, бо він тут по кісточки у воді, але нічого бодай не горить. З кожною милею вони летіли дедалі нижче й повільніше. На висоті два кілометри познімали кисневі маски. Мак ожив і простягнувся на місці відпочинку екіпажу.

Тедді вирішив, що довго вони не протягнуть, і попередив усіх, щоб готувалися покидати літак, але під ними бушувало море, тож вирішили пролетіти чимдалі. Їхня віра в те, що Тедді зможе доправити їх до цілі, а потім додому, міцніла з кожним днем. Може, це вони дарма, сумовито подумав Тедді.

Коли на обрії з'явилося узбережжя Англії («Дякую тобі, Боже», — прошепотів Норман), баки з пальним були майже порожні, Тедді вичакловував останні краплі. Джордж останні кілька годин трудився над радіо й зумів розіслати запит на аварійну посадку, але, здається, всі вже полягали спати. Тепер летіли так низько, що коли під ними промайнула залізниця, вони змогли розгледіти, як зміїться потяг, — навіть попри щити, які мали її закривати, пашіла червоним жаром топка. Навряд чи з такої висоти вдасться вдало стрибнути з парашутом, тож Тедді наказав екіпажу готуватися до приземлення, себто вчепитися у перше, що трапиться під руку, аж раптом в останню хвилину спокійний і професійний жіночий голос дав їм дозвіл сідати у Скемптоні, й Норман додав: «Ми зможемо, командире», — і вони таки змогли, як вирішив Тедді, на голій вірі, а не на якихось там його навиках. Якщо сім чоловіків можуть посадити літак самою тільки силою волі, то саме це їм і вдалося. Чи, як виявилося, шість чоловіків.