Тетяна Винокурова-Садиченко - Ілюзія

Примушую себе обірвати ці ідіотські думки й відірвати погляд від вікна. Роздивляюся людей довкола. Дві дебелі жінки, чимось схожі між собою. Може, сестри? Сидять біля труни, здається, моляться. Чоловік із невеличкими вусами. Палить у коридорі. Остаточно знищує свіжість, добиває її. Дівчина, молодша за мене на пару рочків.

Проходить до кімнати, із подивом витріщається. Мене помітили, подумки зітхаю я.

Дівчина - точно його родичка: якщо Ізя був схожий на гладкого пацюка, то ця - маленька, обережно-ляклива мишка. Витріщається чорними невиразними очками. Я обережно, трохи сумно (як, здається, потрібно у подібних ситуаціях) посміхаюся до неї.

Підходить.

- Ти хто? - говорить тихо й заздалегідь сердито. Чому?

- Я знайома. Сусідка, - відповідаю ображено. Від - чуваю, як мене охоплюють ревнощі. Чомусь здається, що вона спробує зайняти моє місце у Ізиному… житті?.. смерті?..

- Тато ніколи про тебе не розповідав.

«Тато?!»

- Про тебе теж, - відповідаю я.

Вона ще деякий час витріщає на мене свої чорні намистинки, рвучко розвертається, йде геть. Образилося, мишеня… Що ж, воно перше почало…

То воно його донька, думаю я, то воно тепер буде тут жити. Знищить свіжість, повикидає дозиметри і прибере павутиння…

Я ненавиджу її за це заздалегідь. Утім, вона теж не відчуває палкого кохання до мене.

Я роззираюся. Знову бачу бліде й спокійне обличчя Ізі.

Чому він такий спокійний? Чому він стрибнув з вікна?

Це як треба хотіти стрибнути з вікна, аби у це малесеньке вікно пролізти!

Я ходжу навколо домовини, кидаю короткі погляди навсібіч, зосереджуючись на різних предметах. Це вже звичка - коли замислююся, не демонструю цього, не демонструю стану легкого трансу, а демонструю, наприклад, зацікавленість інтер’єром. Шкода, що інтер’єр у Ізі не дуже… Дивно, мабуть, виглядає моя зацікавленість тим, чого майже немає…

Ніколи так не вірила у його маячню, як почала вірити після його смерті. Так, мабуть, завжди. Недарма ж багатьох геніїв визнають лише після того, як вони покидають наш світ.

Чому люди довіряють лише мертвим?

Вони поїхали ховати його. Я залишилася. Я та одна з тих двох, схожих між собою тіток. Тітка порається на кухні. Я, нарешті, залишилася сам на сам із цією маленькою, незвично світлою кімнатою. Якомога тихіше пробую відчинити дверцята невеличкої шафки, що стоїть у кутку. Дверцята не слухаються. Дверцята замкнені. Де ключ - невідомо. Може, його вкрала та миша? Може, Ізя взагалі не мав його, а шафка завжди була лише місцем для попільниці? А може, він сховав ключ? Навіщо йому було ховати ключа? Бо він полюбляв ховати: ховав сам себе за павутинням у своєму барлозі, ховав усі свої думки у власній голові, не залишаючи слідів ані на папері, ані в електронному вигляді, намагався й мене сховати від тих своїх ворогів… І у шафці, можливо, також дещо сховав…

Якщо так, то це дещо він залишив для мене. Він залишив мені підказку. Підказку саме для мене. І сховав ключ так, аби його знайшла саме я.

Якби я була Ізею, де б я сховала ключа? Марне питання.

Безглузде питання. Таке саме безглузде, як, наприклад,

«якби я була ключем, де б я ховалася?». Я не Ізя. Я не думаю так, як він. І ніколи не навчуся думати так. Утім, Ізя знав це. Отже, якщо він щось сховав для мене, то намагався думати так, як я. Де б я, на думку Ізі, шукала ключа?

Я йду до дверей, підіймаю килимок, що лежить біля порога.

Посміхаюся.

На підлозі лежить маленький темний, ледь помітний ключик. Якби не знала, що він там, то і не помітила б.

Підіймаю, кидаюся до шафки…

Зупиняюся - біля шафки стирчить дебела тітка й підозріло розглядає мене.

- Що? - питаю я.

- Ти тут навіщо залишилася? - з погрозою питає вона. - Хатою швендяти чи мені допомагати?

Ну не скажу ж я їй, що хатою швендяти!

- Зараз підійду, - відповідаю я, сподіваючись, що вона одразу ж попхається на кухню, але вона не пхається.

- Не зараз. Негайно!

Доводиться виконувати наказ. Ключ ховаю до кишені.

Він здається теплим і важким, хоча точно знаю - він легесенький і прохолодний. Ізина кухня завжди була для мене недослідженим простором, темрявою за відчиненими дверми. Там було порожньо - я відчувала це. Тепер я це бачу. Невеличкий стіл, декілька старих табуретів, на які лячно сідати - ще розваляться просто під тобою. Продукти на столі та кремезна тітка не вписуються у приміщення. Воно повинне бути порожнім. Воно має бути порожнім.

Втім, усі Ізині гості не вписуються в його хату, а його смерть - у життя, в моє життя, в його життя, в його війну та його пошуки.