Він хапається за те яблуко, як за останню соломинку.
Гризе. Жере. Утилізує. Заспокоюється. Поволі підіймає на мене чорні щурячі очка. Мружиться, вдивляючись у мене.
- Звідкіля ти знаєш, що твій вчинок - це саме твій вчинок? Що ти щось зробила із власної волі, що це ти вирішила зробити це? Ти, а не той, хто смикає за нитки?
- Бо можу пояснити причину своєї поведінки, - відповідаю я.
- Чому ти зараз почухала носа, ти теж можеш пояснити? - зловісно всміхається Ізя. - Ізю, - я переводжу тему розмови, бо якщо довго слухати Ізю, починаєш йому вірити, - Ізю, як тебе звати насправді?
- А це ти навіщо спитала? - він роздивляється мене з підозрою. - Це ти можеш пояснити?
- Бо мені стало цікаво, - пояснюю я.
- А я тобі не скажу, - вишкіряється він, - не скажу! Бо не знаю, чи тобі просто так стало цікаво, бо не впевнений, чи це саме тобі стало цікаво! - Ізю, ти мариш, - кажу я.
- Е ні, рибо! - вигукує він. - Це не я марю! Це світ марить! І це - передсмертне марення! І знову сміється - тим самим украденим у когось сміхом.
Я думаю, що він правий у чомусь. Адже світ дійсно давно вже потроху марить. Уявне перемагає реальне.
Кількість інформації накопичується у повітрі, утворюючи собою матерію, яка щільнішає щодня, яка майже фізично відчувається довкола.
Сьогоднішнє суспільство - це суспільство інформаційного споживання, але інформації надто багато, аби ми встигли вжити її всю. Пропозиція перевищує попит. Інформація дешевшає, й ми жадібно жеремо її у надмірних кількостях, так само, як Ізя жере свої яблука. Та от біда - яблука, на відміну інформації, приносять і організму в цілому, й мозкові зокрема лише користь. А неспожита інформація утворює навколо нас такий собі інформаційний смітник, який тисне на мозок, на душу, можливо, викликає привидів, а може, психічні хвороби та суїцидні нахили.
Я думаю, що й у пошуках мотивацій Ізя має рацію.
Що змушує мене…
- Ти знову замислилася! - перериває мої думки Ізя. - Ти знову зробила це! Не можна! Це ж той самий транс!
Вони можуть підловити тебе на цьому!
- Ізю, хто такі вони? - вкотре питаю я.
- Якби я знав, - зітхає Ізя, - якби ж я тільки знав…
Вони зомбують усіх навколо, а я навіть не помічаю, як і коли.
- Всіх-всіх? - питаю я.
- Так, - каже він, - а коли всі будуть слухатися лише їх, це й буде Апокаліпсис. - І що трапиться? - питаю я.
- Та нічого, напевно, - Ізя смутнішає, - зовсім нічого.
Все залишиться так, як є. Тільки нас не буде.
- Кого «нас»?
- Тих, хто знає, що і навіщо робить. Тих, хто думає сам за себе. Тих, кого не змогли зомбувати… - І як це станеться? - цікавлюся я.
- Тих, хто не піддається, вб’ють, - змовницьки повідомляє мені Ізя.
- То, може, краще піддатися?
- Краще бути мертвою людиною, ніж живою маріонеткою! - виголошує він.
- Вимкни пафос, - раджу я.
Відчуваю, що у голові щось коїться. Що майже почала вірити у всесвітню змову з метою перетворення людей на зомбі за допомоги телевізорів, Інтернету й рекламних біг-бордів. Треба вшиватися. Ізя дуже переконливою зіштовхує зі стежки здорового глузду, яка поруч із ним здається такою непевною… Треба вшиватися.
- Я піду, - кажу я й крокую до дверей.
- Якщо почуєш голоси у голові, не лякайся їх! - гукає він наздогін.
Я зупиняюся. Обертаюся. Перепитую:
- Що?
- Якщо почуєш голоси у голові, не лякайся їх, - тихіше повторює Ізя, - і не слухай того, що вони тобі наказуватимуть. І не думай, що вони тобі примарилися, або що це говорить твоє друге «я». Це чіп, якого вони таки змогли запхати тобі у голову!
- І що мені у цьому разі робити? - питаю я. - Бігти до міліції?
- Знущаєшся? - невесело всміхається Ізя. - Усі органи влади вже давно в їхніх руках… Приходь до мене.
Будемо видаляти власноруч.
Я уявляю, як він дістає свій невеличкий іржавий ножик, який, мабуть, трохи старший за мене, й починає колупатися ним у моїй голові. Стає неприємно.
- Добре, - брешу я, - обов’язково прийду.
Й тікаю якнайшвидше із його брудного барлогу.
Вкотре обіцяю собі більше не заходити до Ізі, та щось мені підказує, що вкотре брешу собі. До кого ж мені заходити, як не до нього? Хто ще розповідатиме усі ці химерні побрехеньки про них? Хто ще говоритиме так упевнено, щиро й цікаво? Хто ще навчить мене не зважати на телевізійні шоу і яскраво-агресивну рекламу, яка муляє очі дорогою на роботу?
Хто навчить читати книжки і глибше копирсатися в собі?
Хто навчить протистояти тенденції емоційних образів, сприймаючи лише аргументи і факти?
Я заходжу додому, аж раптом у голові виникає виразна думка: «Я більше ніколи не побачу Ізю». Сіпаюся. Хапаюся за голову. Що це було? Невже це була моя думка? Моя власна думка?
Читать дальше