Тетяна Винокурова-Садиченко: Ілюзія

Чи мої слова щойно виникли у моїй голові? Такі дивні слова, такі безпідставні слова… Ізя завжди вчив: нічого не може виникати безпідставно, жодне бажання, жодна дія, жоден рух свідомості. Якщо таке виникає - це не твоє, казав Ізя, це означає, що ти у них на гачку. Це не ти бажаєш, це не ти думаєш, це роблять за тебе вони.

Я на гачку!

Я панікую. Кидаюся до ванної та довго розглядаю себе у дзеркалі.

Очі. Ізя завжди казав, що головне в людині - це її очі.

Якщо людина дивиться ліворуч, це означає, що вона щось згадує, якщо праворуч - уявляє, якщо розфокусовано - візуалізує. Він іще згадував про якісь кути, під якими людина може кудись дивитися, але кути - це було вже занадто для моєї дівочої пам’яті.

Я примушую себе припинити паніку і вмиваюся.

Врешті-решт, моя підсвідомість часом теж може щось шепотіти до свідомості. І це буде саме моя підсвідомість, а не якісь там вони.

Засинаю пізно й тяжко. Не хочу спати. Забагато думок у голові. У моїй надміру сповненій інформацією голові.

Засинаю за методикою: поступове розслаблення ніг, тіла, рук, голови. Це теж вводить у стан трансу, але сьогодні вирішую знехтувати попередженнями Ізі. Хто зомбуватиме мене у мене ж вдома серед ночі? Хіба що під моїм вікном встановлено психотронну гармату… Та, за словами Ізі, такої зброї зараз не існує. А якщо вже Ізя вважає, що її не існує, то навіть її поява на світ у майбутньому перебуває під величезним сумнівом.

Я більше не побачила його. Живим - не побачила.

Він загинув у п’ятницю ввечері. Мовчазного сонного вечора, сповненого дощу й легкого осіннього марева. Того самого вечора, коли я вкотре забула про власну обіцянку й зібралася до нього в гості. Того вечора, коли подзвонив мій дядько й повідомив, що він уже в Києві та скоро буде у мене.

Мій дядько мав таку шкідливу (шкідливу - для нервів його близьких, зокрема для моїх нервів) звичку - завжди приїжджати невчасно. Довелося відкласти візит до Ізі й чекати на дорогого родича. Якби я знала, як надовго довелося відкласти… … Він вистрибнув з вікна. З того самого малесенького, поснованого павутинням вікна.

Як він зміг крізь нього пролізти? Як цей жирний пацюк туди пропхався?!

Так я думала, ідучи в суботу до його квартири. Думала сердито, ображено. Він не мав права стрибати з того вікна, не мав права кидати мене серед цього сповненого інформацією світу, не мав права залишати мене наодинці з ними, навіть не пояснивши, хто такі вони.

Коли вперше почула про його смерть - розповіла сусідка, глуха бабця, що якимось дивовижним чином завжди знає все про всіх з нашого району (іноді здається, що знає заздалегідь), - то не повірила. А як повірила, то зловила хвіст панічної думки: «Вони таки дісталися до нього! Таки вбили його, бо він їм не піддався!» Не знала, чи вірити цій думці, чи спробувати міркувати нормально, як психічно здорова людина. Не вірила, що він міг вистрибнути з того вікна, але ще гірше уявляла, як хтось його туди виштовхує - у кого може виникнути ідея проштовхувати усю цю масу крізь те малесеньке віконце?

Ні, він стрибнув сам. Двері були зачинені зсередини.

А уявити, як хтось влазить у те віконце, ще важче, ніж уявити, як звідтіля виштовхують Ізю…

Отже, стрибнув він сам. Але можна припустити, що до цього його змусили вони. Таки загіпнотизували, таки пролізли у його мозок… Та, якщо вони вже загіпнотизували його, якщо він уже піддався, навіщо ж було його вбивати?

А що він там казав про голоси у голові? Може, він чув голоси? Раніше ж ніколи не говорив про це, а під час нашої останньої зустрічі раптом попередив…

Двері відчинено. Я обережно заходжу. Якісь люди, про щось перемовляються, тиняються кімнатою й коридором.

Більше схожі на тіні, ніж на людей. Родичі. Чи не родичі?

Згадую:

«- У тебе є родичі?

- Були»…

Якісь люди у квартирі. Намагаються говорити пошеп ки, ходити нечутно, пересуватися непомітно, але вже зруйнували атмосферу - вже знищили місцеву напівтемряву і той свіжий запах, що його я так полюбляла.

Ніхто не цікавиться моєю персоною, нікому не цікаво, хто я, звідки й навіщо я. Проходжу до кімнати, так само тихо й обережно, як ці люди - прикидаюся однією з них.

Посеред кімнати стоїть труна. У труні лежить Ізя. Він спокійний. Я впізнаю його не одразу - бо ніколи не бачила спокійного Ізі. Він блідий. Ніби легенько всміхається.

Підіймаю голову й шукаю поглядом його душу, бо здається, що зараз він, як у тому його сні, літає десь над нами й усміхається. І ось-ось засміється тим своїм світлим, срібним, украденим сміхом. Роздивляюся стелю (всі кути оздоблені тонкими мереживами павутиння), стіни, кидаю погляд на вікно. Дивуюся. Вікно - чисте. Хтось його вимив. Хтось із родичів? Навіщо? Чому вимили вікно, але залишили павутиння на стелі? Чи вони збираються повісити на те вікно траурний букет із квітів, як це роблять на дорогах, де внаслідок ДТП гинуть люди? Ну, дороги - то зрозуміло, там ті квіти виконують попереджальну функцію, по типу - «обережно, тут загинули люди, тут могли б загинути і ви…», майже як «тут могла би бути ваша реклама». А навіщо вішати таке на вікно? Невже хтось потребує попередження «не залазь, бо вб’є» щодо вікна на сьомому поверсі?