Ахмед Рушди - Флорентійська чарівниця

– Пане, я не іграшка, а принцеса королівської крови з дому Тимура та Темюджина – Чингісхана, якого ви називаєте Чингізханом, і сподіваюся, що до мене звертатимуться відповідно до мого ранґу.

Монгол! Моґор! Чарівні чужоземні слова покотилися натовпом, створюючи майже еротичне поєднання хвилювання та жаху. І тепер уже Лоренцо де'Медичі, запаленілий, зарозумілий, який сказав те, що дехто відчував, таким чином підтвердив припущення Арґалії про своє хлопчаче марнославство та вторинність.

– Арґаліє, який же ти дурень, – вигукнув Лоренцо. – Викравши цю нахабну доньку Маґора, ти прикличеш на наші голови Золоту Орду.

Арґалія статечно відповів:

– Це справді було б великою подією, тим паче, що Орда розбита, а її міць назавжди зламана предком принцеси – Тамерланом уже понад сто років тому. До того ж, панове, я нікого не викрадав. Формально принцеса була полонянкою шаха Персії Ізмаїла, а я звільнив її після перемоги над ним у битві під Чалдираном. Сюди вона прибула з власної волі, спо-' діваючись укласти союз між великими культурами Європи та Сходу і знаючи, що у нас вона може багато чого навчитися, а також вірячи, що вона може і нас багато чого навчити.

Юрба сприйняла сказані слова прихильно, дуже вражена новиною про причетність нового захисника до перемоги у тій вже легендарній битві, а тоді почулися схвальні вигуки на честь принцеси, що унеможливили будь-які заперечення щодо її присутности. Герцог Джуліано майстерно оговтавшись від збентеження та замішання, простягнув руку, вимагаючи тиші.

– Прибуття такої поважної гості, – вигукнув він, – Флоренція мусить відсвяткувати, і Флоренція це зробить.

У Палаццо Коккі дель Неро був чи не найкращий grand salon у місті, себто зал двадцяти трьох футів завширшки, п'ятдесяти трьох завдовжки і двадцяти заввишки; освітлений віконними вітражами зал, в якому можна було розважатися на надзвичайно широку ногу. Головна спальня, так звана Шлюбна Палата, могла похвалитися фресковими фризами на всіх чотирьох стінах із зображеннями сцен із романтичної поеми Антоніо Пуччі, в основі якої лежала давня прованська любовна історію, а також була кімнатою, в якій двоє (або ж навіть троє) закоханих могли днями і ночами збавляти час, не виходячи з будинку. Іншими словами, це був палац, в якому Кара Кьоз могла поводитися, як всі знатні дами Флоренції, коли їх не бачили простолюдини, ізолювавши себе від усіх, крім найкращих, людей міста. Однак принцеса не збиралася проводити час у такий спосіб.

Певна річ, що і вона, і Дзеркало насолоджувалися життям з відкритим обличчям. Вдень принцеса прогулювалася велелюдними вулицями, ходила на ринок або ж просто вешталася містом у супроводі Дзеркала та з Костянтином Сербом для охорони, спеціально виставляючи себе напоказ, чого не робила жодна знатна дама Флоренції. І флорентійці любили її за це. «Симонетта Дує» – спочатку називали її, тобто Симонетта Друга, а тоді почувши, як вона та Дзеркало кликали одна одну, почали казати «Анжеліка Перша». Хай би куди вона пішла, їй під ноги кидали квіти. Потроху її безстрашність осоромлювала молодих жінок із міських знатних родин, і вони також почали з'являлися на вулицях. Зламавши старі стереотипи, вони вечорами стали виходити на прогулянку по двоє чи четверо на втіху молодим міським добродіям, які нарешті мали причину не заходити до борделів. Міські будинки розпусти простоювали, і настало так зване «затемнення куртизанок». Папа римський, взявши до уваги несподівані зрушення у громадській моралі рідного міста, з подивом казав герцогу Джуліано, який саме прибув з візитом до вічного міста, що смуглява принцеса, яка вважала себе нехристиянкою, насправді може бути новою святою Церкви. Джуліано, як побожний чоловік, розповів про це комусь із придворних, а тоді памфлетисти Флоренції детально розповіли про це всьому місту. Ще не встиг він обміркувати можливість божественної природи Кара Кьоз, як надійшли повідомлення про її дива.

Не один, побачивши її ходу, як вона йде вулицями, казав, буцімто чув довкола неї кришталевий передзвін. Інші присягалися, що бачили довкола її голови осяйний німб, досить яскравий, аби помітити його серед білого дня. До Кара Кьоз приходили безплідні жінки і просили її доторкнутися до їхнього живота, а тоді всім розповідали, як зачали дітей вже тієї ж ночі. Сліпі прозрівали, каліки починали ходити; єдине, чого не було у її дивах, так це воскресіння з мертвих. Навіть Аґо Веспуччі став одним із свідків її чудес, твердячи, що після благословення його винограднику, а вона люб'язно побувала на ньому, його сім’я одержала небувалий врожай; і тепер він раз на місяць привозив безкоштовне вино до Палаццо Коккі дель Неро.