Ахмед Рушди - Флорентійська чарівниця

– Що ж, лист – чарівний, так само як і його подавець, – сказав Акбар. – Приведіть його завтра вранці до мене, і ми продовжимо розмову.

На цьому аудієнція закінчилася.

Раптове захоплення імператора Зелабдіна Екебара своїм дзеркальним жіночим відображення, тобто королевою Зелабатою Джілоріаною Першою, вилився у потік листів, які доправлялися до Англії акредитованими королівськими посланцями, але на які не надійшло жодної відповіді. Пишномовні листи були запечатані особистою печаткою імператора і наповнені емоційною силою і сексуальною виразністю, що було дивиною для Європи (та Азії) тих часів. Багато з тих листів не доходили до адресата, бо вороги так і чатували на посланців, і на шляху від Кабула до Кале [24] Кале (Calais) – порт на півночі Франції, найближчий порт до берегів Англії, належав Англії з 1347 по 1558 рік. перехоплені звіряння почуттів давали неабияку втіху вельможам та принцам від читання послань імператора Індії з божевільними заявами про невмируще захоплення вродою жінки, якої він ніколи не бачив, та з маніакальними фантазіями про створення єдиної величезної імперії, яка б об'єднала східні та західні півкулі. Листи, що доходили до Вайтхоллу [25] Вайтхолл (White-Hall) – вулиця в Лондоні, де розташовані урядові організації. , вважалися підробкою або ж справою рук якогось анонімного дивака, а з їхніми подавцями швидко розправлялися, багато з них потрапляли до в'язниці, що було платою за їхню довгу й небезпечну мандрівку. А згодом їх просто перестали пускати до королеви, а тим, кому вдавалося добитися через увесь світ назад до Фатегпур Сикрі, поверталися з озлобленими словами. «Королева не втрачає цноти через те, що жоден чоловік не захоче лягти у ліжко з тією холодною гадюкою», – доповідали вони, і через рік і один день любов Акбара розвіялася так само раптово і загадково, як і виникла, можливо, через заколот між його королевами, які ополчилися проти його неіснуючої коханої й погрожували припинити вдовольняти його, якщо він не перестане посилати любовні листи англійці, або через мовчанку, яка запала вже після її перших лестощів, що розбурхали почуття імператора, і підтвердила нещирість її характеру та безглуздість намагання зрозуміти чужу й непривабливу особу, тимчасом як багато коханих і жаданих жінок були у нього під боком.

Уже під кінець свого правління, коли минуло багато років з часу появи пройдисвіта Маґора дель'Амора, літній імператор з ностальгією згадав ту дивну історію з листом від королеви Англії і наказав показати його. Коли принесли і витлумачили листа, то виявилося, що багато тексту кудись зникло. А в тексті, що лишився, не було сказано про його непогрішимість чи про непогрішимість Папи Римського; також не йшлося про союз проти спільних ворогів. По суті, це було буденне прохання надати хороші торговельні умови для англійських купців із звичайними виразами поваги. Коли імператор довідався правду, то ще раз збагнув, наскільки зухвалого чарівника він зустрів давноминулого ранку після того, як йому наснилася ворона. Однак на той час знання йому вже були не потрібні; він хотів лишень нагадати собі те, чого він ніколи не забував, – чарівникові не потрібне зілля, знайомі духи, ані чарівні палички. Для чаклунства вистачає слів на срібному язику.

Коли виймають меч язика, думав імператор, він робить глибші рани за найгостріше лезо. Якби йому були потрібні докази, він би їх легко знайшов у війні філософів, яка щодня точилася у розшитому золотом і прикрашеному дзеркалами величному Наметі Нового Поклоніння. Тут завжди панували шум і гам, галасували найкращі мислителі королівства, що безжалісно кололи один одного словами. Акбар виконав клятву, дану в день, коли порубав нахабного Рану з Куч-Нагіна; він створив дискусійну палату, де поклоніння божественному зводилося до інтелектуальної боротьби і не заборонялися жодні борецькі захвати. До Намету він привів Маґора дель'Амора, аби похвалитися своїм новим винаходом і вразити прибульця чудовою незвичайністю та прогресивністю двору Могола, а також, принагідно, показати португальським єзуїтам, що вони не єдині європейці, які мають доступ до імператорського вуха.

Присутні у наметі спиралися на килими та подушки і, сидячи обличчями один до одного, гуртувались у двох таборах – у таборі Прихильників Води і таборі Шанувальників Вина, а між ними був порожній неф з місцями для імператора та його гостя. До партії манґул входили релігійні мислителі та містики, що пили лишень воду, а от їхні опоненти з макул сповідували чисту філософію та науки й увесь день дудлили вино. Сьогодні були присутні Абул Фазл і Раджа Бірбал і, як завжди, сиділи між винолюбами. Принц Салім також був присутній на зібранні, похмуро сидів біля лідера водолюбів пуританина Бадауні, геть сухенького чоловічка, одного з тих, що, як здавалось, вже народився старим і мав відразу до старшого Абул Фазла, а натомість наражався на таку ж щиру огиду з боку опецькуватого достойника. Обзиваючи один одного, вони не добирали слів («Товстий блюдолиз!» – «Нудний терміт»), тож імператор не переставав думати, чи такий розбрат коли-небудь зможе привести до омріяної ним гармонії; свобода – це справжній шлях до єдности, а чи її невідворотним наслідком є хаос?