Ахмед Рушди - Флорентійська чарівниця

– Бірбале, – промовив Акбар, спішуючись, – чи можеш ти відповісти на одне запитання? Ми вже давно хотіли поставити його тобі.

Перший міністр і легендарний дотепник покірно вклонився.

– Як забажаєте, Джаганпанаг, Захистку Світу.

– Тоді, – провадив далі Акбар, – що було першим – яйце чи курка?

Бірбал відповів одразу:

– Курка.

Це здивувало Акбара.

– А чому ти такий упевнений? – допитувався він.

– Гузоор, – відповів Бірбал. – Я обіцяв відповісти лишень на одне запитання.

Перший міністр й імператор стояли на міському кріпосному валу і дивилися на воронів, що кружляли.

– Бірбале, – почав Акбар, – як ти гадаєш, скільки воронів у нашому королівстві?

– Джаганпанаг, – відповів Бірбал, – рівно дев’ятсот дев'яносто дев'ять тисяч дев'ятсот дев'яносто дев'ять.

Акбар дивувався.

– А уяви собі, що ми їх порахували, – промовив він, – і їх виявилося більше, то що ти скажеш?

– Це означатиме, – відповів Бірбал, – що до них із сусіднього королівства прилетіли гості.

– А якщо менше?

– Тоді трохи наших полетіло подивитися на закордоння.

Біля Акбарового двору на імператора чекав великий лінгвіст, гість з далекого західного краю – єзуїтський священик, який міг вільно розмовляти і диспутувати десятками мов. Він ніяк не зізнавався імператорові, якою була його рідна мова. А імператор ніяк не міг розгадати цієї загадки, тож перший міністр обійшов священика і дав йому добрячого копняка. Священик вибухнув прокльонами – не португальською, а італійською.

– Бачите, Джаганпанаг, – сказав Бірбал, – якщо когось добряче стусонути, то людина завжди вдається до рідної мови.

– Якби ти був атеїстом, Бірбале, – запитав імператор свого першого міністра, – що б ти сказав справжнім вірянам усіх великих релігій світу?

Хоч Бірбал був відданим браміном з Трівікрампуру, однак відповів не вагаючись:

– Я б сказав, що всі вони, на мою думку, також атеїсти, просто я вірю на одного бога менше, ніж кожен з них.

– І як це зрозуміти?

– Всі ревні віряни мають багато причин не вірити всім іншим богам, окрім свого, – промовив Бірбал, – а звідси випливає, що саме вони дають мені всі підстави не вірити в жодного з богів.

Перший міністр та імператор стояли неподалік Хвабґога, себто Палацу Мрій, дивлячись на спокійну гладь Ануп Талао – монаршої приватної водойми, Незрівнянної Водойми, найкращої з усіх можливих водойм, про яку казали, що у разі якихось негараздів у королівстві її води збурювалися.

– Бірбале, – промовив Акбар, – як ти, мабуть, знаєш, наша улюблена королева має нещастя не існувати. Навіть попри те, що ми її найбільше кохаємо, захоплюємося найбільше нею і цінуємо її більше за втрачений Кохінор, вона залишається невтішною.

Перший міністр порадив імператорові:

– Джаганпанаг, вам слід сказати, що її перемогу побачать усі саме в кінці, оскільки в кінці не існуватиме жодної з королев, а вона існуватиме, насолоджуючись вашим вічним коханням, а її слава триватиме ще віки. Отже, якщо це правда, що вона насправді не існує, то також правда, що вона є тією, що живе. Якщо ж вона не живе, тоді он там за високими вікнами ніхто не чекатиме на ваше повернення.

Сестри Джодги, тобто решта дружин імператора, обурювалися. Як же так, могутньому імператорові більше до вподоби бути з жінкою, якої не існує? В крайньому разі, коли його нема, її також не повинно бути; адже їй не потрібно вештатися у реальному світі. Вона повинна зникати, як та примара, якою вона була, їй треба заповзати у дзеркало чи в тінь і щезати. А її відмова зникати, вважали живі дружини, була порушенням поведінки, якої слід очікувати від уявного створіння. Адже звідки їй було знати про хороші манери, якщо вона взагалі ніде не виховувалася? Вона була неуком-вигадкою і заслуговувала на нехтування.

Імператор склав її з частин, украдених від них, сердилися вони. Він казав, буцімто вона донька принца з Джодгпура. Але то неправда! То була інша королева, і вона була не донькою, а сестрою. Також імператор вважав, що вигадана кохана була матір’ю його першого сина, його довгоочікуваного сина, зачатого з благословення якогось святого, того самого, під пагорбом якого було зведено місто перемоги. Але вона не була матір’ю принца Саліма, бо його справжня мати була Раджкумарі Гіра Кунварі, відома як Маріам-уз-Замані, донька Раджі Бігар Мала з Амера, що з роду Качгвага, про що вона журливо казала кожному уважному слухачеві. Отже, її небачена врода походила від одного консорту, її індуська релігія від іншого, а її незліченні багатства з третього. А от її темперамент був цілковитою вигадкою Акбара. Насправді такої жінки не могло існувати, настільки вона була дбайливою, настільки невимогливою, настільки безконечно доступною. Вона була неймовірністю, досконалою вигадкою. Тому вони побоювалися її, знаючи, що будучи неймовірною, вона стала непереборною, і тому король її так кохав. Вони ненавиділи її за викрадення їхніх історій. Якби могли, вони б її вбили, і вони так би і вчинили, але допоки імператор не втомився від неї і не помер, вона залишатиметься безсмертною. Що стосується ідеї імператорової смерти, то вона не була поза обговоренням, але про це королеви не говорили. Зносили свою образу мовчки.