Олесь Ульяненко - Серафима

- Нам треба тiкати. Вони пасуть тебе.

Пiднятi догори брови, свiтлiшi за її волосся, дуги котрих прикрашали чоло, скривленi витягненi в дудку губи, так, начебто в дiвчинки, пiдловленої батьками за мастурбацiєю - Для чого й чому? Я тебе не розумiю, - виважено сказала вона, i запалила з третього разу метолову сигарету.

- А тому, - i вiн мило, приязно усмiхнувся, i нiхто до цiєї теми бiльше не повертався.

Пiзнiше вона зрозумiла, що ця нерозважлива пригода була роковою в її життi. А тодi, тодi вона раптом злякалася. Вона казала собi, що цього не може бути, взагалi нiколи, нiколи, нiколи… I вона зважилася. Вона не хотiла повiдомляти Юркевича, а повигрiбала всi коштовностi, узяла половину суми з банку, лишивши на рахунку досить значну суму, котра однак не годилася для жiнки її стану. Слiпак спокiйно i втiшливо спостерiгав: краще це, анiж чекати хтозна-чого.

Окрiм того, вiн знав, що до рук його потрапив невiдшлiфований дiамант.

Рiвно о 8.00 вони вилетiли до Афiн.

- …Потiм вiн прийшов, цей Чакос, з червоними зеньками, одвислими iнфантильними губами. Вiн сидiв на диванi, вiд нього смердiло не краще нiж з трупарнi. Ця тварюка плювала на пiдлогу, матюкалася, плакала.

Щось трапилося. Але мене це не обходило. Пiсля смертi Хруста його нiхто не терпiв. Юркевич якось зiзнався, що у нього є всi пiдстави, щоб вигнати його геть з роботи. Адже Чакос навiв на фiрму податкову. Цей виблядок досушув за пiвгодини пляшку вiскi, а потiм розревiвся… I сказав, що вони поїхали. Утекли вiд нього, вiд нього, крутого пацана, утекли… Я спочатку не зрозумiв, хто вiд кого тiкав, iнакше б не запитував, але думав про Юркевича. Юркевич нещодавно пропонував їй руку й серце. А вона сказала, що ще попiл чоловiка не охолонув…

Пса сьогоднi на мiсцi не було. Жовте листя падало iз хрустоком, майже металевим дзвоном на дахи, а краплi води пищали, як голки по склу, як спицi на колесах велосипедистiв. Пес прихворiв, i чоловiк сьогоднi встав iз тим спокiйним вiдчуттям, яке виникає вiд усвiдомлення того, що скоро доведеться вдихнути останнiй запах затхлого, i перейти туди, звiдки приходять i бiль, i радiсть, i страждання. Вiн говорив до моря, i з голосом його летiв голий сум. Голий, як гiлки дерев, як крига, що у нiй вiдбивається сонце. Чоловiк розiм'яв звичним жестом колiна. Сiв, простеливши бiлий шматок тканини i розiклав перед собою нехитрий харч з незмiнним шматком лiверу. Вiн довго дивився на той лiвер, хилитав головою, дивився i хилитав головою.

- …Я вперше почув вiд нього добре слово. Суки завжди є суками, i нiколи не сходяться з не подiбними до себе. Майже тобi як супружнi пари. I вiн сказав менi те, що на його думку може менi допомогти. Я думав - вiн бреше, але воно таки виявилося дiйсно правдою… - чоловiк замовк i мовчав доти, доки не споночiло i пагорби не надулися бурштиновими вогнями, i непотрiбнi природi звуки, зависли у повiтрi, мов розпечена лава. Зiбравши скарб, вiн пiшов упродовж берега. Чоловiк iшов, кашляв i щось бурмотiв собi пiд носа. -…Аби я знав… аби я знав… аби я знав…

Чоловiк iшов чорною карлючкою проти жовтогарячого пагорба, повернув налiво, i кам'яна стiна, латками висвiчена лiхтарем, сховала його.

Вiн iшов, присвiчуючи собi кишеньковим лiхтариком, i за скрипучим звуком, i за тим, що зайчик свiтла раз-у-раз пропадав, можна було здогадатися, що то старий, на пружинi, лiхтарик. Чоловiк накручував пружину, що дуже швидко слабiла: зупинявся, накручував, зупинявся i накручував. I монотонне дзижчання зливалося зi звуками рокiтливих хвиль, долiшнього листя i ще чогось, що годi розiбрати.

В аеропорту Афiн до Серафимi повернувся здоровий глузд - щоправда ненадовго, - вiрнiше, холодний iнстинкт боротьби за життя. Вона потелефонувала до Юркевича. Але, на жаль, не застала нiкого. Офiсним вона передала, але офiснi чи то забули, чи то гадали, що обiйдеться й так. Наступного разу вона потелефонує за два тижнi. А зараз, закинувши голову, трiпонувши головою, вона радiсно приймала сонце, забуваючи все на свiтi. Далi були Салонiки - прихисток нездар - бандитiв, мiльйонерiв, проституток i спудеїв, з хтивими екскурсоводками. Волоокi, засмаглi, в дешевих китайських шмотках, вони випасали жертв, тягаючи по древньому камiняччi юрби галасливих пiдлiткiв. Показний Слiпак вiдразу упав однiй такiй у око, тут Серафима смикнулася: щось роздерлося - прямо у пiхвi, а не в головi. I вона зрозумiла, що це ревнiсть. Це як у кiно, i навiть краще.

У Салонiках вони вийняли цiлу вiллу. Хазяїн, товстий, з гаванською сигарою грек, так йменував цю споруду. Грек ласо й вiдверто п'ялився на задок Серафими, угадавши справжню професiю Слiпака, попри його балачки про будiвельний бiзнес. Вiн ще довго длубався куцим, як нiмецька сосиска, пальцем у кошлатому вусi, i прицмокував услiд. Вони ввалилися в кiмнату з бiлими занавiсками, роздутими теплим бризом, з маленьким столиком з горiхового дерева, з розкиданими по ньому золотими персиками, i зайнялися коханням. Передихнувши, вони мовчки лежали в глибокiй тишi пiд гуркiт моря. I починали знову.