Олесь Ульяненко - Серафима

Свiт для нього втратив природну цiлiснiсть, як для дитини, яка губиться серед незрозумiлої дорослої мови. I тодi, як i зараз, вiн намагався побачити, вiд кого йшов той голос - дорослiшого, сильнiшого, - вiд якого навiть цей шолудивий пес бiля нiг пiдтискав хвоста. I це, напевне, вирiшило його долю. Того, хто зрозумiв вiддалене, притягнувши до себе з невидимих куткiв, наче якийсь волхв, i що саме за ним, за тим голосом вiн пiде, а не за її щасливим, дзвiнким i глибоким. Навiть страх утратити її, бачити, тримати за руки чи в обiймах не зупинить того далекого, як порцелянове вiкно, готелю з брудними клубочками птахiв, якi то падали вниз, то пiднiмалися вгору й летiли рiвно, наче на однiй нитцi, на одному подиху, як його крик - так вони летiли. Жах i безумство - це нiчого. Вiн пiд вечiр, тодi, у дорогому готелi, шикарному готелi боявся втратити те безумство.

- …Так вiн i з'явився. Вiн - ворог усього живого. I повiв її. Цього треба було чекати, я тобi кажу. I цьому не можна зарадити, як не зарадиш власнiй смертi. Вiн розповiв їй про себе все, до останньої коми у паспортi, до засцяних у дитинствi штанцiв. Вiн тим i брав, цей Слiпак, що нiколи не брехав - щира, розчулена i загублена душа. Щирiсть драла серце. Бруд часто приймають за чистоту. Нiчого вiд цього нема оманливiшого. Ти хочеш запитати: чи вона була злою? Нi. Швидше, нi. Поганого нiчого не було в цiй чистiй дiвчинi з чистими очима. Тiльки зло стiною стояло за нею. I це зло впустило свого посланця: те, що належало по праву їй. I чому вона аж нiяк не противилася, а простягнула руки. Пiшла вiдразу. Хоча це було глупотою, останньою комою, пiсля котрої не було продовження - була довга агонiя… Чакоса вона вбила банальним морфiєм… Я тобi розповiдав… - Пес пiдняв писка заскавчав i нюхнув зовсiм по-людськи тiнi, що витягнулися чорними мокрими язиками. - Нiхто не колупався. Мене вночi зiдрали з лiжка i привезли… Але перед цим… Що там говорити.

До Кончi Озерної вiн прибув, коли фiолетовi тiнi, налазячи одна на одну, переходили в чорнильнi, i за хвилину-двi почорнiшають, щоб вибухнути iржавим кольором, пiдсвiченi сяйвом фантастично пiдвислих у повiтрi намистин, безкiнечних намистин лiхтарiв. Його зустрiли двоє низькорослих чоловiкiв. Чорного кольору авто з вiдкритими дверцятами нагадало, вирвало з пам'ятi щось дике, котре поглине його, i вiн зупинився, притискаючи до себе слоїка, i його хилитало, як людину, що добряче випила або весь день i ближню нiч провела у дорозi. Вiн обернувся на авто з вiдкритими дверцятами, як приречений. Один з куцих чоловiкiв з круглою головою i павутиною замiсть рота легенько, але боляче, пiдштовхнув його у спину. У слоїку булькнуло, i булькнуло в нього всерединi.

Вони вiдразу повернули, пiд гудiння сосон, що нагадало йому море, i ноги пiдiгнулися - пiшли дорогою до залiзних ворiт, що гули пiд холодним квiтневим вiтром. Вiн ще подумав: «Це нагадує осiнь, чи переддень скону. Чи нового життя. А якого?». Далi, коли вони зайшли до примiщення, довгий червоний сарай, де ще пахло свiжим цементом i стружками, вiн крiзь примруженi очi вiд свiтла побачив її на диванi в голiй кiмнатi пiд жахливою модерновою картиною. Вона сидiла в норковiй шубцi, закинувши нога на ногу, а Юркевич стояв у чорному незмiнному костюмi, бiлiй сорочцi, з виглядом людини, котра може дати раду всьому, що вона собi дозволила в життi. Але такого не буває - знав Север'ян зi свого досвiду. Юркевич вийшов назустрiч, тримаючись напевне не без пiжонства, аби здивувати його, свого колишнього однокашника, i простягнув руку - бiлу, холодну, з золотим масивним перснем. Вони привiталися, злегка обiйнявшись. Север'ян вдихав запах оселi так, наче весь свiт був отруєним. Потiм вiн привiтався з нею. Вона подала кволо руку - без кокетства i так просто, начеб робила це все життя. Юркевич взяв його за плечi й повiв. Вони зайшли в кiмнату, що пахла так само, як i сусiдня, але тут стояло повно причандалля, яке тiльки вiдоме у мрiях любому кримiналiсту i токсикологу.

- Працюй. Скiльки тобi потрiбно часу?

- Думаю, що багато. Тиждень, два… I…

- За результат не бiйся. Головне - робота… - сказав Юркевич i вийшов.

Собака сiв незграбно на худий зад i гавкнув на чайку, що спробувала поцупити решти лiверної ковбаси. Чоловiк кишнув на неї. Потрiпав собаку по загривку i та заскавулiла.

- I я вiдразу зрозумiв. Вiн, цей мiй однокашник Юркевич, знав, вiд самого початку знав про неї. Чи здогадувався. Але мене запросили не для того, аби дiзнатися: травонула вона Хруста чи нi. Для нього це був козир. I я був козирем. Вони хотiли замiнити її на мене. I все. Вони намагалися перевiрити мою профпридатнiсть. Ось так. I я сiв на пiдлогу. Просто на цементовану пiдлогу. Витягнув флягу й висушив її залпом майже до половини. Передi мною стояли її очi. Це вбивало мене. Вбивало реально, як кулi вбивають на смiтниках нiкому не потрiбних людей. Але я не мiг дозволити, щоб убили, чи шантажували її, i взагалi, я не був певен того, що накопав сам. А як, чого доброго, вона цього не робила? У мене був чарiвний слоїк iз рештками рiдини, але секрет отрути - його знала тiльки вона i, як потiм з'ясувалося, ще одна людина. Ось така, собако, зачарованiсть злом. I це зло сидiло в сусiднiй кiмнатi, з нiжними руками, чистими очима: тиха, привiтна хазяйка.