Олесь Ульяненко - Серафима

Вона пiдiйшла, перехрестилася, i закрила Хрусту очi.

Радiсть - це простота. Ось, що вона знала, ось, що їй надиктовував досвiд. Саме це головне. Вона провела рукою, ухопила волосся, сонце прокололо заднє скло, i зачiска загорiлася лютою бронзою. До похорону два днi. Це її збуджувало. Поки їхала, думала про Хруста i Слiпака. Ха, вона прошила цей свiт, заповнила кожну клiтину цього монстра: звичок, забобонiв, дурнуватої релiгiї, комплексiв.

Головне це. Їхнiй свiт хотiв знищити її, а потiм i те, що вона колись носила у своєму животi. I нiчого з того не вийшло. Вона мудрiша, вона розумниця, i спочатку знищила саме те, що мало стати її любов'ю. Нiколи бiльше вона не повернеться до тiєї глупоти. Думки пливли разом з квiтневим сонцем. Не можна промiняти любов на ненависть, вона сама прийде. Краще розбудити смерть, i вона прийде разом з любов'ю, як холодний подих дитинства. «Феррарi» зупинився бiля пивницi. Вона вiдчинила дверi, i вiдразу у нiздрi вдарив гiркий сморiд сечi, вiд якого її занудило.

Вони впiзнали одне одного вiдразу, вiдразу рушили одне одному назустрiч.

Це було, дiйсно, як у кiно. Вона важко дихає, i мiж ногами у неї вже мокро. I сонце сиплеться градом. I вони пiшли разом до її авто i поїхали в її таємницю. Дорогою вiн не торкнувся її, а тiльки дихав уривчасто, далеко так дихав: їй на подив привидiлася пустеля, а вiн там, на тому кiнцi, оголений, i кличе. Нi, швидше до квiтiв, до її улюблених квiтiв. I щастю її не було меж: троянди й маки розквiтли воднораз. Чудовi, о, такi чудовi запахи стояли в оранжереї. Вони що не крок, - як у кiно, тiльки змiнiть колiр, - знiмали одяг. Дужi й красивi руки їй допомагали, а потiм пестили її. Вона намагалася цiлувати цi руки, але вiн смiявся i прибирав їх. Запах дурману, чебрецю i полину стояв густо у повiтрi, i вiн, входячи в неї, зрозумiв, що торкнувся не лише її матки, а чогось бiльшого, i вони вiдразу, обидвоє, кiнчили. I ще лежали спiтнiлi й напруженi, й далi пестячи одне одного - легко i нiжно.

- Нехай це не проходить, - сказала вона - Так, - вiн закурив, i подивився на годинника. - Тобi пора. Пора ховати твого дiда.

- Не говори так. Вiн не був вже таким поганим, - щиро сказала Серафима.

Велика сльоза скотилася з лiвого ока. «Туди, де серце», - подумав Слiпак.

Повiтря стояло, як вода у колодязi. Через його хилитання фiгурки людей здавалися карикатурними карлючками, що пересувалися дорогою, що вела до крематорiю. Кривi декоративнi дерева по обидва її боки, здавалося, насмiхалися над людьми в траурному вбраннi. Повiтря стояло i пряжило не по-квiтневому. I бiль стояв у його головi. Почалося з потилицi, далi чорна смола болю закипiла пiд тiм'ям. Север'ян йшов за похоронною процесiєю, ледь пересуваючи ногами, i нi про що не думав окрiм того, що люди, усi, i дiти також, нагадують блазнiв, якi гайнули з цирку на не дуже веселу вечiрку. Вiн кiлька разiв намагався обiгнути похоронну процесiю, але якась трiскотлива дамочка - блондинка, з вицвiлими очима, коротконога й цицьката - не давала йому спокою, усе намагаючись дiзнатися, де б то вона його бачила. Нарештi, до нього пiдiйшов чолов'яга з таким великим черевом, що на ньому не сходився дорогий пiджак вiд Валентино. Чолов'яга добродушно вiдригнув на дамочку, i та швидко, наче кролиця, шаснула в юрбу. Без жодних слiв чолов'яга простяг йому флягу. Север'ян вiдпив кiлька ковткiв, простягнув назад.

- Нi, тобi вона потрiбнiша, - сказав чоловiк i пiшов - повiльно, упевнено, легко, як це можуть тiльки здорованi.

Север'ян проштовхався, стримуючи блювоту - вiд густого парфумного духу, i дiстався до початку процесiї. I тут вiн протверезiв.

Серафима. З чорною вуалеткою, зараз вiдкинутою, у чорнiй сукнi, рукавичках по лiкоть. Трохи стривоженi очi, але так, нiчого особливого, щоб видавало непомiрну скорботу. Тим бiльше, що, як вирiшив вiн, дамочка з кимось перепхнулася, i, звiсно, не з покiйником, хiба чого доброго, з такої станеться. Судмедексперт повiльно, намагаючись нi на кого не дихнути, посунув наперед, зайшовши з лiвого боку. Напевне, його помiтять, але кому яке дiло. Вiд нього ще смердiло вагоном i вокзалом. А перегар точно, як гадав Север'ян, метрiв на три. Вiн знову побачив здорованя, який стояв поруч Юркевича i дамочки, зараз з непробивним дерев'яним обличчям, i тримав руку при лiвому боцi. Север'ян зробив свої висновки. «Наша цяця далеко пiшла. Аж шкода!», - свиснуло в головi.

Вiн не став прощатися з покiйним, дивитися, як той заповзає у пекло в дерев'яному саркофазi, i як його останню подорож будуть галасливо вiтати найнятi плакальницi. Вiн сидiв на землi, пiдпираючи спиною деревце, смоктав iз фляги, курив паскудну цигарку i йому нудило. Тодi знову вирiс перед ним чолов'яга. Нiчого не сказав, хоча Север'ян знову простягнув йому флягу, але той мовчки поставив перед ним темного слоїка, i ткнув папiрця. Розвернувся i вайлувато пiшов до брами крематорiю. Тут якраз вийшла Серафима. Вона ступила кiлька крокiв i вiдхитнулася - як хто ударив з усього маху, невидимий, її у груди. Вона закричала, пронизливо, пискуче, з переливом, i вiн таки був вирiшив, що помилився: ну його все. Серафиму пiдхопили пiд руки. Охорона кинулася стрiмголов, тримаючи на готовi руки з лiвого боку. Але Север'ян пiдхопив її срiбно-ртутний погляд, саме погляд, ковзнувши по синiх, розтулених губах i блiдому, до зеленого обличчi. Вiн шпарко вiдвiв очi i побачив лише жирну синю сойку, яка повисла на гiлцi й щось там нахабно дзьобала. Сойку злякав людський крик, птаха застрекотала, змахнула крилами й синьою кометою прогудiла над головами людей.