Олесь Ульяненко - Серафима

Саме у серединi мiсяця листопада - з трiщинами безкiнечного дощу в шоколадному просторi мiж будинками, верхiвки котрих запаленi згори, лiхтарями вiд мiсцевого Бiґ-Бена - Серафима встала i сказала собi: «Це не моє!». Хоча насправдi все, можливо, було зовсiм по-iншому - набагато простiше й страшнiше. Вона в якусь мить побачила себе зi спини. Її тiнь пройшлася кiмнатою, зупинилася бiля журнального столика i пальцем показала на стосик паперiв. I Серафима зрозумiла. Але вона й далi дивиться так, начебто це вона - i нi. Нарештi те, що ходило i вказувало пальцем, обернулося, i в неї потекло холодним потом по спинi. Вiд свого крику чи просто, коли влетiла Мiлка, Серафима отямилася, утягуючи чутливими нiздрями запахи, ловлячи у вушнi раковини звуки. I Мiлка щось зрозумiла i виматюкалася. Мiлка блиснула маленькими очиськами - там пропала навiть злiсть, все пропало давно. На журнальному столику лежали часописи: тут було зiбрано все про отрути, наркотичнi трави i таке iнше. Серафима сидiла й дивилася, намагаючись згадати, коли i як вона витягнула цi журнали. Вона ховала їх iз насолодою, що не дає жоден наркотик, жоден оргазм, читала i вивчала потайки.

- I не думай, - сказала Мiлка i скалки її очей зблиснули у напiвтемрявi. Серафима кивнула головою. I сухий її погляд, висохлий, як два маленьких колодязi, порвав простiр мiж Мiлкою i тим неiснуючим, тим невидимим, у яке вона не вiрила й нiколи не повiрить.

Вона в це не повiрить з упертiстю дитини, з вiком перелитою в металеву затятiсть, але точно й напевне пам'ятатиме, що над нею це невiдоме висить гранiтними небоскидами великого мiста проритого каналами чужих життiв. I все це залежатиме саме вiд неї. Мiлка вiдсахнулася, мовби вчувши сухий трiск блиску в її очах. А Серафима дивилася, як за склом вилущуються жовтками вiчка квартир.

- Ще подивимося.

I для Реуса, i для його помiчника Нестеренка, i для Серафими усе вирiшилося наприкiнцi листопада. Саме так… Фiкса десь пропадав. Його вологi очi - сливовi, добрi, як у старого коня, - лише глузливо дивилися на дiвчат. Вiн блискав своєю коронкою, розчинявся у ночi, в'язкiй i непривiтнiй - Мiлка саме так сприймала нiч.

Вона лежала на тапчанi, смолила мiцний «Капiтан Блек» i розмiрковувала вголос про те, чи була, у нього, у Фiкси, велика любов. Серафима вдавала, що не слухає, та ловила себе на тому, що таки сама ця тема її цiкавить, ну, принаймнi як цiкавить та чи iнша тривiальна рiч. Серафимi чистило мiзки бажання - пересвiдчитися в доцiльностi цього слова «любов» i користi вiд нього. Той, хто нiчого не вмiє, або вчиться, або ж, навпаки, сам навчає. Серафимi було не чуже й те, й iнше. Але час так холодно вiдлiчував у її головi найважливiшi подiї. Маючи мiцний, шпаркий до життя розум, знала: скоро щось таке станеться, i в її вухах i серцi задзвонять дзвiночки. I ось вiн прийшов: в обiймах тримаючи молодого циганчука, з дорогим запахом, з жаским вiтром спокуси. Вони курили план, потiм випивали, а потiм Фiкса повiв циганчука на диван i при дiвках трахнув. Серафима пила коньяк, а Мiлка шаркала з кутка в куток на кухнi. Серафимi було цiкаво.

Пiд Святвечiр Мiлка заманила на пустир циганчука, огрiла кочергою, а коли дурень прийшов до тями, - облила бензином i пiдпалила. Обвуглений труп знайшов Нестеренко. I в Реуса з'явився шанс таки запопасти Фiксу. I напевне не так Фiксу, як Серафиму. Та в усякому разi нiхто точно не знав, що i як вiдбувалося на пустирищi пiд велетенськими купами будiвельного смiття, день при днi перекладаючи важкi течки карної справи. Пiзнiше все це зникло в комп'ютерних файлах. Слiдчий, дамочка з арiйським гостроносим профiлем i совиними синiми очима, сказала:

- У мене просто гiвно кипiло i я сцяла кип'ятком вiд кайфу!

Реус нiколи не вважав, що життя проминуло його й залишило десь на узбiччi: з кожним роком у нього зростала впевненiсть, що своє вiн таки в цьому свiтi надолужить. I тодi, коли пов'язали Фiксу, якраз на Святвечiр (з блискучими подарунками в руках вiн iшов i дивився на комети лiхтарiв - пiд коксом, п'яний), для нього нiчого не змiнилося. У трупарнi лежав з розпанаханим горлом Нестеренко. А Фiксу за вiдсутностi складу злочину випустили. I вiн повернувся з тими ж таки блискучими пакунками, тiльки що тверезiший i наляканий. Фiкса цикнув на Мiлку i велiв їй сидiти на кухнi. Потiм жестом, достойним циганського барона, тицьнув Серафимi на стiльця бiля себе i сказав:

- Сьогоднi ти вiзьмеш свої блядськi журнали i переберешся в iнше мiсце. Зрозумiла, дєточка?

У нього переляканий собачий погляд, i Серафима читала у цьому поглядi: я тебе не виганяю, ти пiдi мною живеш i дихаєш, але злодiя i вбивцю важче пiймати, нiж простого п'яницю на вулицi - фарт-бо не вiчний.