Олесь Ульяненко - Серафима

- На, покушай…

Вона повернула голову - чорний оксамит на вiкнах. Кiт лизав писка. У неї пiдвело живiт. Легке шурхотiння, виск гальм. Око вловило руку з масивним перснем, що стиснула кермо до бiлого на кiсточках. Синiй Порш зупинився навпроти лотка. Рука махнула, i круглобокий вiрменин перебiг, петляючи мiж машинами, на той бiк i схилився над рукою. Вiн повернувся, а Серафима дзьобала виноград, i далi дивилася на спуск Круглоунiверситетської. Вiрменин став бiля неї, аж пашiв - вiд його плечей пiднiмалася пара, а обличчя геть втратило людську подобу. Серафима пiдвела погляд, але блискучої фiкси не побачила. Вiрменин мовив:

- Детка, табой заiнтєросовалiсь такiє людi…

- Да-а? - сказала вона. - Переказуй їм мої вiтання. - I так пiшла догори, ледь не падаючи - наче хто спину їй всипав голками.

Серафима стоїть i дивиться на ринок, на нутро його, що копошиться, рипить мокрими вiд поту людськими тiлами. I вперше розумiє, що час грає на неї. Вона знає це, як доросла жiнка, як жiнка з досвiдом, яка несподiвано побачила свiй шлях. Невiдомо кому вона у синю кушпелiнь махає рукою. У вiдповiдь їй сигналять. Вона розвертається i знову йде догори спуском. Цей стан повторюватиметься упродовж усього життя: анi тiла, анi рук - самi очi, чужi очi, а не її. Вона заворожена новим вiдчуттям. Це нагадує сексуальний голод, але є чимось гранично iншим. Морозиво стiкає по пальцях. Серафима сiдає на парканчика. Зараз їй є над чим подумати. Кожна людина колись та мусить побачити знак у цьому життi: дiвчина це знала з кiно.

Свiт набув для неї несподiваної прохолодної чiткостi - заплутанi комунальнi коридори з виводками тарганiв. Потiм - широке двоспальне лiжко. Серафима вiдразу зрозумiла, що й для чого їй слiд робити. I душачись на сирих простирадлах, пiд черевом запiтнiлого дiдугана, вона пообiцяла собi, що бiльше такого не робитиме. Це вже було поза iнстинктом. Це було на межi осмислення й помсти. Важкi червонi портьєри, запах прiлi, запах спiльного клозету - нiчого не вражало. Дiвчина, як i водиться, слухняно розставляла ноги, знаючи напевне, що й пiсля цього вона все одно житиме. А Iсаакович тим часом нишпорив у кишенях голомозого добродiя, клону власної тiнi. Потiм вони виходили - коридори вже не були такими довгими, тiльки хотiлося пити, i вона, не питаючись, повернула на кухню, заставлену дiрявими горщиками, i довго пила хлоровану воду з-пiд iржавого крану. Потiм дверi прочинилися, впускаючи пилюку, тяжке синє повiтря Бессарабки: ґвалт розламався пiд тiм'яною кiсткою, i все змовкло, бо Серафима побачила його, двi блискучi фiкси бiля кутика рота, розсiчену губу. Так i з'явився вiн. Взяв грошi у Шпулi, i вийшов, блиснувши вишневим оком наостанок.

Право вибору - це право смертi. Вчити благородства жiнку - все одно, що свинi чiпляти павичий хвiст. Шпуля, як естет-самоук, добре це знав на рiвнi свого заду. Тому вiн намагався привчити Серафиму до мiста, як сiльського кота привчають до сухого магазинного їдла. Вiн розповiдав, яку каву п'ють городяни, яку їдять шинку, якi версаче i пiдробки пiд них моднi цього року, а на якi - чекати наступного. Вiн наче вiдкривав цю вiчнiсть пiд порожнiм небом, намагаючись дати зрозумiти їй, що життя це зовсiм не добра штука i таке iнше. Але тупенький педик помилявся, не розумiючи, що там, у глибинi, вже звився чорним драконом план, i життя не завдає їй анiяких душевних мук, крiм тих моментiв, коли хочеться прокусити собi губи вiд того, що взяли на кпини найголовнiше для неї, наче у добре запрограмовану машину плюснули води чи увiпхали паскудний вiрус.

Сни i пам'ять - це крила янголiв: вона прокинулася в поту, з мокрою головою, у мокрiй нiчнiй сорочцi, що прилипала до тiла. Вона сидiла пiд високою стелею, наче придавлена тягарем чiтко окресленої думки, що навалився на неї, намагаючись влiзти у пори, у її кишки, вивернути матку. Вона сидiла на купi синiх простирадл, вдихаючи густе, iз запахом гнилизни вiд рiчки, повiтря, витрiщивши сухi очi на квадрат прочиненої кватирки. Уперше хтось, а може вона сама, витиснув з неї такої сили спонуку, думку, слiпу, як малi кошенята осiннiм днем на днi рiчки. I свiт врiзався в неї, мов зламав кiстки, i вона так пiшла колом кiмнатою, жбурляючи речi на пiдлогу, просто пiд розлите мiсячне сяйво. Вона жерла цей свiт, хвицалася з ним, наче вибиваючи з нього останнi породiльнi муки - вiн мусить їй вiддатися. I вона нiколи не ляже пiд нього. Потiм Серафима легко видихнула i тихо заснула прямо на пiдлозi. А на ранок, проводжаючи легкi вибухи хмарок, знала, що робити…

Вона сидить на пагорбi. Тут достобiса всiлякої трави. Небо кришиться об камiння i заростi верболозу. Серафима ходитиме сюди день у день, тодi, коли у неї вистачатиме часу. Вона збиратиме зелений запашний болиголов, викопуватиме довгi, роздвоєнi, як язик змiї, коренi аконiту, ламаючи рожевi, ще дитячi нiгтi, викопуватиме кореневища дурману. Потiм сидiтиме на пагорбi, склавши ноги по-турецькому i печально проводжатиме сонце. Саме тут вона взнає, що таке печаль. Як вiдчуття вiдстанi до сонця, чи знання того, що треба кудись летiти чи йти. Це неймовiрне приходило, коли всi отруйнi трави лежали, дбайливо укутанi в ганчiрочки, на зеленому шовковому покривалi. I вона не запитувала, для чого це i звiдки прийшла потреба в цьому. Тому, що їй не було у кого запитувати. Потiм вона забуватиме все, хилитаючись, спочатку повiльно, а потiм тiло рухатиметься пружиною, розхитуватиметься маховиком, i велике мiдне сонце непорушно заповзатиме за її тендiтнi плечi. Вона завмре, як жива стрiла, чи як змiя, готова стрибнути у небо.