Їй п'ятнадцять. Вона неймовiрно приваблива й навiть по-справжньому красива. Але про це не знає. Дешевий бар, вифарбуваний у жовтий колiр. Того ж кольору шкiра у бармена з обличчям старого мопса. Вiн притягнув якусь болячку з В'єтнаму i у нього не було грошей її вилiкувати. Бармен потроху - як зек з анекдоту, - частинами тiкав до могили. Нiхто на це не зважав. Ряд високих стiльцiв прямо перед широким склом, де колись красивими буквами було написано чи то «Русалочка», чи то «Уляночка». За склом - петля траси республiканського значення. Роздовбана, наче грiх старої проститутки. Саме на тiй трасi промишляв Атас.
Атас - людина-передбачення. Вiн з паскудної родини. Вiдсидiв два строки - один по малолiтству за крадiжку, другий - за пограбування. У тюрязi, щоби згаяти час, виготовляв гральнi карти, маючи «художню натуру». Пiсля «вiдкиду» - програвся. Йому вiдрубали три пальцi на руцi, а тому вiн швидко переквалiфiкувався на сутенера. Там i промишляв - на сiрiй порепанiй трасi з колгоспними таратайками, пiдводами i дальнобiйницькими фурами, що залiтали сюди до СТО. Саме на СТО Костя i пригрiвся. Саме туди вона зверталася подумки кожного дня i, аби могла молитися, то молилася б.
Крах повертає людину на її колишнє мiсце. Цим вiн i страшний: вдихнувши на повнi груди фiмiаму, людина очухується несподiвано в смердючiй клоацi, чорнiй дiрi з мокрими щурами. Iз Серафимою вiдбулося iнше. Нею заволодiла iлюзiя ймовiрного.
I справдi, Серафима просидiла цiлу зиму, зiгнувшись у три погибелi, розглядаючи газетнi й журнальнi вирiзки, власнi записи у кольоровому зошитi, слухаючи, як студеною безоднею провалюється невидиме море; але звiдси, з маленької кiмнатки, вона чула його ревiння. Чи то ревiла її душа? Принаймнi їй так хотiлося думати. Батько говорив, i вона чула: вона дорослiшає. Але вона почала хворiти. А ще болiли груди - вони росли. Але, здавалося, Серафима цього не помiчала. Несподiвано для близьких її зацiкавили предмети зовсiм не такi, що водилися у її сiм'ї: батько зараз чалив буксири, а мати працювала посудомийнею саме в тому барi, куди вона прийде навеснi, i це докорiнно змiнить її життя.
Але життя змiнюється швидше у свiдомостi. Пiсля школи, кинувши сумку, вона сiдала за телевiзор, тихцем перекуривши на кухнi, виклацувала кримiнальнi iсторiї i передачi на кшталт «У свiтi живої природи». Чи ще щось там. Нiхто на це не звертав уваги. Потiм прийшла весна, i Серафима, перетнувши сiру стрiчку траси, пiдiйшла до бару й сiла бiля входу навпочiпки.
Вона сидiла так, нiкого не чекаючи: мужики, жiнки виходили, i вiд них смердiло. Звiдси було чути як гримить море. Хтось покликав її - вона пiдняла голову, наче песик, i побачила Настю в новому прикидi. Вони не зустрiчалися три мiсяцi. Настя навчалася в сусiднiй школi, i про неї говорили погане. Але про кого говорять добре? Вони встали й пiшли, пихкаючи сигаретами.
- Як Атас? - так просто вона запитала в подруги.
- Та нiчого… Блiн… Вiн зараз блядями тут, на трасi, торгує. Вiн мене покинув…
Вони зупинилися на причалi i дивилися на море, а потiм одна на одну. I усмiхалися. Стiна мiж ними впала. Так думала Настя. А потiм…
Лiзка - шикарна руда кобила, майже тобi двометрова. Вона курить мiцний тютюн: звертає папiроску, сидячи на високому барному стiльцевi. Лiзка зi свистом, поколихуючи подушками грудей, втягує синiй тютюн i випускає пiд стелю. Мужики, якi її знають багато рокiв, навiть з її кутка, прицмокують i кажуть: «Оце д-а-а.» Вона дивиться на Серафиму, яка перечитує якiсть папiрцi. Вона сидить бiля вiкна, i сама забула, звiдколи зажила такої звички.
Але Лiзка печена й бита, i їй навiть смiшно, хоча бiльше - цiкаво. Вiдставна проблядь нидiє в барi з жовтими стiнами, рваними портьєрами, а глухий рик моря, який чується в барi за дрiб, оббиває рештки її мозку, як штукатурку. Лiзка замовила випивку, злiзла, струснувши тiлесами, зi стiльця i елегантно, як для такої махини, вихляючи задом, пiдiйшла до столика i з висоти зросту подивилася на бiлi клаптики паперу. Це iнструкцiї до лiкiв.
Лiзка гойдається вiд нiмого смiху, потiм позiхає i йде далi, затуливши якраз вiкно. Серафима вiдразу пiднiмає голову: туга-печаль, зелена, як вода у серпнi, стоїть у її очах. Лiзка проходить коло i повертається. Їй не вiдомо, для чого папiрцi, але зрозумiло, чому Серафима сидить бiля вiкна, весь час бiля вiкна, i жовтий сум колишеться за її плечима - тонкими i нiжними. Лiзка, дивлячись на Серафиму, задоволено цокає язиком.
Вона дивиться у нiч на густу мелясу вогнiв, з балкону готелю. У самiй сорочцi чоловiчого крою, крiзь яку вгадується тiло - легке, напружене, повне запахiв. Погляд у неї тягнеться до мiста, i вiн зараз нiжний, готовий випроснути сльози. В однiй чорнiй шкарпетцi, вона стоїть, охоплювана пiвденним бризом; синя чоловiча сорочка здимається, опадає, i Серафима думає, що не хоче, щоби ця нiч проминала.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу