Олесь Ульяненко - Серафима

- Як змiючка.

- Ага, - вiдповiла вона i лигнула портвейну.

Але запахи враз ударили, наче так от вiдкрилися усi пори, i саме мiсто здулося великою жабою. Саме так. I вона нiчого вже не хотiла, а втупилася у матню Костi Атаса, з мокрими плямами i помадою Настi. Їй зробилося анi противно, анi приємно. Серафима вирiшила: що почалося, те вже нiколи не зупинити. Сонце немилосердно било у вiкно, горiло на столах i склянках. I вона засмiялася - довго i протяжно. Так смiються шльондри - пiзнiше дiзнається вона - саме так рже життя, противне i неприємне, але його треба пережити, мов допiрнути до дна помийнi, щоб зрештою або знайти щось, або потонути.

- Пацанка, з тобою все гаразд? - запитав Костя.

- Ще портвейну! - сказала вона.

I вiн налив їй портвейну, перемiшавши з горiлкою. Вона випила, а потiм поклала йому на колiно руку i подивилася прямо у вiчi. Атас вiдкопилив губу, повернув шию, наче звiльнюючись вiд чогось непотрiбного, i пiдсунув руку ближче. I вона усмiхнулася, вiдчуваючи, як Настя робиться зовсiм непотрiбною. Потрiбнiшi склянки на столиках, iнтер'єр, а її мовби й не було нiколи. Небо у вiкнах вiдливало старим срiблом, хмари язиками чiплялися за дерева. Зараз Серафима розумiла, що свiт iснує виключно для неї; цей свiт м'яким пластилiном пiддається пучкам її пальцiв, а решта все вiдходить, вiдходить кудись у невiдомiсть, про котру вона нiчого не хотiла знати. Лише знала одне: цей чоловiк з цупким волоссям, кривим носом, довгими мавп'ячими руками належить зараз i потiм належатиме їй.

- Ходiмо, дiтки, - сказав вiн.

Вона усмiхнулася - чисто тобi модель з обкладинки - але нiчого не сказала. Говорили її очi, що вона не пiде анi потiм, анi зараз туди, де туалетна кiмната. Вона лише повернула голову: думала про iнше. Вона думала про те, що окрiм солодкого i мутного запаху портвейну, нудної алкогольної хвилi, нiчого не вiдчуває. Унизу живота холодно склалася змiя - так здалося Серафимi. I тодi вона знала, наче хто прочитав їй iсторiю про неї на вухо, чи показав кольоровi слайди її життя. Вона знала, чим все це закiнчиться. Настя сидiла - руки на колiнах, груди ходять пiд вузькою блузкою. Мовби ця корова зараз заплаче.

- Я покажу вам, де живу, - сказав Костя Атас.

- Кльово, - сказала Настя, а Серафима промовчала.

I так вони пiшли. Заламалася у Настi нога прямо при дверях, але Костя не пiдтримав її, ба навiть просто шурхонув у дверну амбразуру, що тремтiла мельхiором. I вони вийшли, хилитаючись, важно тримаючи мовчанку. Вiн зупинив таксi. Все вiдбувалося так швидко, що навiть вона не встигла подумати про те, що так давно жило, iснувало - як цi надокучливi липневi мухи, як ця спека i гуркiт моря - нарештi вiдбулося: вони їхали, вони курили ментоловi довгi сигарети i скидали попiл у прочинене вiкно.

До моря густим свинцевим потоком сунув дощ. Чайки сiро-бiлим лушпинням.

Дощ падав з того боку мiста, просто на золоченi банi церков, гостроверхi доми, з солярiями i таким iншим. I попiл з ментолових сигарет, i вiтер, що гудiв у прочиненi вiкна, не займали вже так груди, думки. Машина зупинилися на дамбi. Настя вилiзла з неї на чотирьох i блювала, вiдкриваючи широко рота, мов випотрошена рибина. Дамба пiднiмалася вище вiд поселення - там, де рудники, i там, де стояли ненависнi дими. Серафима навiть звiдси вiдчувала тi запахи, що нудотно смоктали пiд ложечкою. Але вона не хотiла блювати. Досить того з Настi. Костя Атас, пiдперши плечем лiхтарний стовп, курив i дивився кудись туди, де лушпиння чайок ламало у вiдчаї крила. Водiй виставив лiктя у вiкно, закурив i собi, вилупишись на загин дороги. Серафима чомусь думала було, що вiн вiдчуває, але облишила. Настя пiднялася зi своїх чотирьох i пiдiйшла до Костi. Потягнулася до нього, грайнувши скулами, витягнувши дудкою губи. Костя вiдкинув недопалок i ледь глянувши на неї, вiдважив ляпаса. Настя упала на спину i так лежала, ревучи, а вiн потягнувся за новою сигаретою, закурив i далi стояв, вирячившись на чайок i сiру воду. Нарештi сказав:

- Поїхали. А ти, мала, якщо хочеш, то лишайся.

Настя пiднялася i сiла, спiдниця задерлася i було видно її червонi труси. Настя захникала i сказала:

- Хочеш я в тебе пососу?!

- Суко, залазь у машину, - сказав вiн i ухопив її за патли.

Серафима повела головою, вiтер рвонув зачiску, скинув пасмо на око, чiтко окреслилась вилиця.

- Облиш її, - сказала дiвчина.

Костя жбурнув Настю на бетонку i вилаявся, але нiчого далi не робив, лише вiдвернув голову i дивився через плече на пiну моря. Водiй увiмкнув «ефемку», де «гарював» якийсь блазень. I саме вiд цього занудило Серафиму. Вона пiдвелася, поправила свою шотландку, i на довгих каблуках пройшлася майже до середини дамби. Увiбрала важкого повiтря в груди, не зблювала. Вона стояла i дивилися, як сiчуться i рвуться чайки. Небо тяглося мокрою ганчiркою, дощ одiйшов, i їй хотiлося зникнути, щоб нiчого не бачити. Але вона лизнула губи i так само, впевненим кроком, повернулася. Взяла за патли Настю, пiдняла голову, i сказала: