Олесь Ульяненко - Серафима

На стiльцi в кiмнатi спить грузький чоловiк у джинсах, з трикутним обличчям i чорним волоссям, що росте майже на лобi; у кишенi джинсiв - новий паспорт на нове прiзвище, але на iм'я Серафими. У паспортi

їй вiсiмнадцять. Чоловiка звати Василем Iсааковичем. Вона не знає, чи вiрити, чи нi йому, їй просто байдуже, як людинi певнiй щодо свого майбутнього на перших десять рокiв. У колотиловi нiчного мiста нiчого цiкавого. Для всього вистачило одного дня, коли цей пердун взяв за руку i сказав:

- Я тобi покажу казки свiту.

- Ну да, - сказала вона i пiшла.

Одкровення чистого ранку. Вона ще куняє в крiслi, як тварина, хижа гнучка тварина, що вирвалася на полювання, тварина, що вперше чигає на здобич. Вона потягається увi снi, а туман унизу чiпляється разом з перехожими п'яницями за стовпи. Втомлене мiсто випустило за нiч весь сморiд, i вiн поволi, потроху, наче птахи осiдає на голови, руки, дахи, статевi органи i таке iнше. Зараз вона думає болюче i напружено. Далi вона обiцяє собi, що такого нiколи бiльше не трапиться, якщо у неї все вийде. У неї нiщо не зболиться за цим нiколи.

I ось Атас вискочив, пiшов юзом брудним асфальтом. Серафима стала навшпиньки, закусила губку - маленька дiвчинка, з дорослою зачiскою. Атас пiдвiвся, розправив груди i блювонув кров'ю прямо на вiтрину. Серафима пiдняла руку, поправила пасмо, що наповзло на око i заважало. Пес, який склався ковбасою на каналiзацiйному люцi, лiниво пiдняв голову. Атас ледь не наступив на нього, але той тiльки вiдсунувся i запитально, майже людськими, з кислотинням очима, подивився на вурку, що розмахував руками, хапаючи пригорщами повiтря, харкнув ще раз, ще потужнiше. Вiн завалився на колiна. Пес завив. Чоловiк, випускаючи темнi шлейфи людської кровi, повзав мiж лiсу лiхтарiв, намагаючись щось сказати. I напевне, - нi, точно - Серафимi хотiлося щось сказати саме йому. Їй хотiлося сказати, що задоволення не можна повторити, можна повторювати вiдчай i безкiнечну втому - це пульсувало в її скронях, двома синiми м'ячиками.

Вона повернулася до кiмнати. Чоловiк спав на спинi. Вiн спав голий, тому вона залiзла на нього, товкла, доки вiн не прокинувся, i заскакала так, що в бiдолахи заклацала щелепа. Серафима летiла кудись, як людина, котрiй не треба щось наздоганяти, утiкати, не треба нiчого, окрiм солодких спазмiв оргазму. Вона зiскочила з товстуна, i пiшла у ванну. Повернулася в червоному халатi. Глянула вниз, пiдв'язуючи рушником голову. Атас лежав i вже не рухався з бiлою пiною бiля рота. Пiд'їхала мiлiцiя, швидка. Серафима закурила сигарету i довго дивилися в синiй морський свiтанок. Не повертаючись вона сказала:

- Пакуйся, нам треба їхати.

- Як скажеш, красуне.

Серафима сердито лизнула губи i, ковзнувши поглядом по тарганячому виводку людей, повернулась до кiмнати, з задоволенням вдихнувши запах мила вiд бiлої занавiски, що тернулася нiжним шовком об її обличчя. «Це було краще, нiж з ними, людьми», - подумала вона.

Зелена рiка, полудень лiниво заливає її оловом. Серафима дивиться на перекошений дорожнiй знак: чоловiк тримає щось подiбне до лопати. Рiчка пливе у її очах - вже рожева стрiчка, а потiм вона взагалi зникне. Птах мирно висить над рiчкою i великий бiлий лайнер - теж. Якщо б у неї запитали, що таке щастя, то вона неодмiнно б сказала, що це воно i є. Це коли нiчого не давить i не болить. «Не пресує«, - хихикнула, i закурила довгу ментолову сигарету. Саме таким воно є - легке, як пух кульбаби бабиним лiтом.

Столиця - сiро-жовта пiрамiда. Так вона побачила: авто спочатку проскочило пiд мостом - холод рiдких тiней, сонце, знову холод, - потiм вихопилось на мiст. I тут вона побачила столицю. Такою, яку вона запам'ятала на все життя. Сiро-жовтою пiрамiдою у димах смогу. I їй зробилося страшно. Вона притиснулася до плеча свого супутника. Шкiрянка в рудiй пилюцi. Серафима почулася пустою. Це той стан людини, коли повертатися нема куди, а теперiшнiсть їй чужа. Вона, напевне, тодi - як i зараз - була вiдчахнута вiд спогадiв. «Спогади - це павутина розуму», - зараз i потiм думатиме вона.

А нинi мiсто пiднiмалося синiми, наче американськi лiнкольни, стiнами «панельок». I в її пустоту хлинуло настояне тисячолiттями повiтря - наче горiлка в розпечену горлянку на пустий шлунок i пiсля втомливого морочливого дня побiля солоних хвиль моря. Серафима нiчого не запитувала, а її супутник усе розповiдав, хляпаючи слинявими губами. Щось у ньому було їй близьким. Та вона не мала досвiду. Для жiнки досвiд - небезпечна зброя. Здається, вiн у нiй спав, наче старий чорний ящiр. Десь глибоко в жiночiй утробi, звiдки на свiт виходять тi, що за них кожна готова роздерти будь-кому горлянку. Серафима вiдкинулася вiд плеча свого попутника i зашипiла. Той лише поплескав її по плечi, i попросив водiя зупинитися бiля он того пiд'їзду. Дiтвора в яскравих куртках ганяла м'яча. М'яч весело стрибав калюжами. I Серафима усмiхнулася. Але тiльки зараз, а не на вокзалi, вона покривилася: тут сиро i холодно.