Олесь Ульяненко - Серафима

У життi таланить покидькам. Це Микола Георгiєвич Реус знав напевне. Майор Реус iз зовнiшнiстю неандертальця, iнтелектом Бiлла Гейтса. Реус носив штани, подiбнi до козацьких шароварiв. Можливо, широкими зеленими вельветовими штанинами з золотавим вiдливом прикривав свої важкi слонячi ноги. Неодмiнними для нього були свiжа добротна сорочка фiрми «Левiс» i невидима, навiть бджолам, хмарка дорогого парфуму. Зараз вiн зачудовано повертав на мiдний таз сонця широке лице з переламаним носом, пiдставляючи пiд косе промiння понiвечене вухо. Останньою ознакою завдячував чи то тунгусам, чи то якутам. Але, перш нiж усвiдомити целулоїдну прекраснiсть життя, вiдчув, що його крихiтна коробочка, повна чужих проклять, зачеплених ним самим на далеких дорогах, гуде злими демонами. Вони бздiли, верещали i билися, а майор уперто вимiтав їх кожного разу, i доскiпливо збирав докупи, мов обривки розiрваної записки, раз у раз починаючи все спочатку, занурюючись у безнастаннiсть починань, яка навалюється чавунними хвилями разом з пiзньою осiнню.

I саме восени, повертаючись до своєї контори, вiн побачив чиюсь рожеву ручку, рожевий шкiряний плащ, а потiм попливло перед очима, i вiд того його сон сповнився мовби торохкотiнням зламаного будильника. Але це входило в плани пiдстаркуватого майора. Можливо, не так пiдстаркуватого, як утомленого. I вiн почав спостерiгати за пiд'їздом будинку на Басейнiй, де була кав'ярня, будинку що його нинi вже немає. Дуже скоро Реус дiзнався причини появи жiнки у рожевому плащi, вичислив за три тижнi те, що київська мiлiцiя вираховувала три роки.

Реус i далi мав би Фiксу за дрiбного сутенера й злодюгу, аби не випадкова зустрiч з Серафимою - коли яскравий клубок тепла вибухнув у головi, i зуби заоскомило листопадом. Замкнувсь од усього в квартирi. Прокидався серед ночi, i разом з мiцним «Кемелом» сьорбав нiяке нiчне повiтря, зовсiм по-дитячому, намагаючись дослухатися до якихось знакiв чи просто так ворушачи очима пiтьму. Так минуло три днi, досвiд дорослої людини поборов почуття, i колишнiй майор вийшов на вулицю.

Справа в тiм, що спершу вiн тримав, на Бастiоннiй, маленьку юридичну конторку, а коли та збанкрутувала, вiдкрив фiрму, що надавала кримiналiстську допомогу державним службовцям i взагалi - кому завгодно. Вона проiснувала рiк, Реус «пiднявся» трохи й перебравсь пiд державне крило в район Бессарабки.

Реус нипав за Фiксою усюди: у кав'ярнях, борделях, дорогих ресторанах; простоював годинами бiля пiд'їздiв наркопушерiв, i дивувався, що його почуття громадянського обов'язку мовчить, як у покiйника совiсть. Нипав день за днем, доки не знайшов те, чого i сам не сподiвався. Саме тодi, коли вже був вирiшив, що треба починати, хоч i виходило так, що вже не було з чого. Отож, листопадовим днем, з жовчю на зубах вiд безперестанних дощiв, вiн зайшов у прочиненi дверi, i побачив довгий зелений коридор, iз синiми шпалерами i драконами на них (дракони летiли, висолопивши рожевi роздвоєнi язики), далi етажерку, перевернену, книги з нумiзматики, що лежали, повiдкривавши рябi роти, а ще далi - чоловiка з перерiзаним горлом. Голова трималася на клаптi шкiри. У липкiй калюжi кровi, вже з тонкою плiвочкою, плавав вогник вiд нiчника, наче маленький мiнiатюрний мiсяць, незаконний родич того великого, що котився чавунними нiчними хмарами низько над мiстом.

- Зрозумiло, - сказав Реус, закурив i присiв навпочiпки бiля трупа. Холодний пiт падав у захололу калюжу кровi. Реус докурив, витяг мобiлку, але дзвонити так i не став. Серафима, так, саме вона була цьому єдиною причиною. Наглою i довгою, як останнi хвилини життя. Сигаретний дим пiк ротову порожнину, i вiн знав, що треба тiкати або вирушати назустрiч своїм привидам.

Внизу гудiло мiсто, протягуючись дротами вулиць, уже спадав туман, i воно пiднiмало голову, мiтлами двiрникiв мело жовте листя, i печаль давила серце майору Реусу. Потiм вiн пiшов. Вiн iшов чорним мокрим асфальтом i думав, тупаючи важкими слоновими ногами по брукiвцi свого рiдного мiста, про Бога, про далекi тракти, про високовольтнi лiнiї над степами, про креозотний сморiд тамбурiв i капезе, про кривi ножi п'яних якутiв, про низьке небо з вiялами хмар, i печаль ще бiльше входила в його серце. Вiн не думав про справу, а чомусь - про печаль, множачи її у серцi, наче хотiв позбутися всього того, що було досi i що прийде натомiсть. Зажерливе нiщо вiдкривало пащу дешевих генделикiв, де за столиками сидiли пропадюги зi скошеними лобами. I тут його приймали за свого. Вiн пив дешеве пиво. Для нього, колишнього опера, який погорiв на своєму запальному характерi, наливали «чистоган» - тут не було анi самогону, анi димедролу. Реус пив пиво, дивився, як вiддувається велетенське полiетиленове вiкно.