Олесь Ульяненко - Серафима

I Реус вiд того дня став стримiти бiля залитого бурштином свiтла i сонця вiкна.

Двiрник, який чомусь прибирав пiд сiрими бетонними сваями мосту, бачив жiнку у вишуканiй сукнi. Жiнка завжди з'являлася, наче нiзвiдкiля. У малиновiй сукнi, не закороткiй i не задовгiй, iз зiбраним пучком волоссям. Вона йшла упродовж рiчки. Рiчка ж звiдси, з-пiд мосту, видавалася зеленою, а пiд вечiр грала малиновим кольором. Обличчя у неї задумливе i вродливе - очима долу, а тому двiрник завмирав, i спостерiгав за жiнкою так, начебто над водою пливе свiтло, клубок яскравого свiтла, готовий спалахнути кульовою блискавкою i спопелити його, все довкруж, навiть пiдiрвати цей грьобаний мiст, що єднав столичнi береги.

Минало лiто. Для Серафими кращої пори не було. У сiчнi мiсяцi, пiдкоряючись неясному пориву, що наростав дедалi бiльше, наче гудiння далекого поїзда, вона пiшла у ванну, взяла металевого прута й загнала собi мiж ноги. Вона знепритомнiла, а коли отямилася в калюжi липкої кровi, то зрозумiла, що дитини вже нема i навряд чи колись у неї будуть iще дiти. Фiксу на той час застрелили, тому Мiлка лишалася на її совiстi, i вона потiм з насолодою згадувала той час. Серафима з вiкна дачi дивилася на рiчку, коли ту мовби заливало оловом, на двiрника, що, забачивши її, завжди роззявляв рота, на присадкуватого карнавухого чоловiка, котрий стовбичив бiля вiкон, i її розбирав смiх. Вона розумiла, що життя повернулося до неї обличчям. Її цiкавили трави, але саму цiкавiсть практичний розум Серафими не приймав.

Коли збирала зiлля, готувала, заливала готову отруту в темнi кольоровi слоїки, весь час збуджувалася. Вона до кiнця роботи не могла притлумити в собi вiдчуття - з iскристими флюїдами смертi. Серафима не знаходила чоловiка, на котрого б могла перенести все це, а тому довго пiсля своєї працi мастурбувала. Але й це не задовольняло її. Тому вона ходила уздовж рiки, наче шукаючи вiдповiдi своїм почуттям. I потрiбне прийшло, вихiд знайшовся: несподiвано лють, яскрава, як вибух, розляглась вiд голови, ударила в живiт, пiдняла високо її груди. Серафима вiдчула, як тiло наповнюється силою, i подивилася на мiсто, скрипнула зубами. I цього разу зрозумiла, що йде саме тим, правильним, шляхом, що його вона обрала кiлька рокiв тому.

Реус вiд початку сприйняв це як пристрасть. Колишнього майора роз'їдала ревнiсть. Вiн зараз ревнував її до двiрника, до сусiда-професора, до навколишнього свiту - болючого, красивого i недоторканого. I вiн зважився на крок, котрий коштував йому надто багато.

До цього дня, з осiннiм гудроном рiчки, з густим повiтрям, червоними вогнями, з дикою i солодкою самотнiстю, Серафима була наживкою.

Вона це зрозумiла вiдразу. Думала про це, проходячи повз святковi кортежi, стоянки авто, вiтрини супермаркетiв i бутiкiв. За великим рахунком, навiть отримавши свободу, Серафима ледь зводила кiнцi з кiнцями, i кислий голод часто стояв вночi у неї над головою. Але як вона могла всидiти серед самотностi, пiдфарбованої люттю, пропускаючи днi, сухим поглядом ловлячи життя, дивитися на яскравий килим вогнiв. Там кипiло життя, чуже життя, котре вона вже свiдомо хотiла знищити - от так воно було й того дня, коли вона загнала металевого прута собi мiж ноги…

Iшла в малиновiй лiтнiй сукнi. Проминула двiрника - вiн, як завжди, утупивсь у неї, вiдкривши рота - i зупинилася перед знiченим Реусом. Майор, пiдкоряючись вiчному закону, зняв курточку i накинув їй на плечi. Вiдтодi в них життя зробилося одне на двох. Не можна сказати, що вони зрозумiли одне одного. Серафимi, яка потрапила до iншого зовсiм свiту: з потертими меблями, кремовими шпалерами з плямами жиру, немитим посудом, з трухлявим холостяцьким запахом, але з прекрасним краєвидом за вiкном (Днiпро, квартали найбагатшого району), могло видатися, що це кiнець, все застигло, захололо, i вона лишиться тут гибiти назавжди. Але аби вона шукала те, що людина називає коханням, як i кожна жiнка, аби вона умiла розтирати в собi цю печаль i не лишати близькому чоловiку, то б зiзналася собi та iншим, що шукала й чого їй було треба. Проте вона розумiла, що лише просунулася на крок уперед. Її цiкавив цей вайлуватий чоловiк з надiрваним вухом. З ним Серафима почувалася спокiйно, i люта затятiсть тiкала кудись, лишаючи по собi випалену пустку, вiдсунулася кудись у линялий осiннiй горизонт.

А ще у Реуса було багато книг з кримiналiстики. I якраз на бабине лiто, коли стояла бiля вiкна, їй видалося, що хтось торкнувся легенько її плеча, i вона враз зрозумiла: це її кличуть. I як пiвроку тому, ще у Фiкси, вона побачила власну себе, свою тiнь. Тiльки зараз голубувату, з червоними iскрами навколо. Її тiнь стояла обличчям i манила рукою. I Серафима без вагань пiшла. I тiнь зупинилася бiля книжок iз кримiналiстики. Вона вiдчула дике, тваринне збудження. Вона голосно засмiялася. Вона вдаватиме iз себе наживку, а справжнiм шматком м'яса у пастцi для двоногих тварюк буде саме Реус. Так у них почалося те, що люди називають пристрастю. З досвiду Серафима знала, що не може припуститися помилки. Вона припустилась багатьох помилок i ще не знала, що чекає її на шляху, який неясно окреслився в яскравi днi бабиного лiта. З одного боку, вона не вмiла прощати, i не хотiла прощати. З iншого - таке тарганяче життя її мало влаштовувало. Дим ментолових сигарет її юностi сiдав на голе плече її новоспеченого коханця. I це її дiйсно збуджувало… А потiм вони в одну нiч, вже холодну, з протягами, з запахом зими, зрозумiли один одного. I в одну нiч Реус зламав i кинув у невiдомiсть все, що збирав цiле життя.