Олесь Ульяненко - Серафима

- Вiн щось знайшов, - говорить Реус. - Ходiмо ближче, глянемо.

- Нащо воно нам здалося. Нам пора їхати, любий.

Серафима напевне б здивувалася, коли б могла бачити такий епiзод: двоє медекспертiв розглядають труп жiнки. Труп розпухлий i вкритий виразками. Один розтинає живiт, дiстає шлунка, розрiзає його i бере проби. Виходить, закурює, не знявши гумових рукавичок. Iнший - лишається краяти труп. За якусь годину чи двi, коли труп розiбрано, наче свинячу тушу, повертається перший експерт з результатами аналiзу, i каже:

- Я знаю, що це отрута, але яка - я, спец у цьому, не знаю… Про неї не згадано в жодному каталозi…

- Передавай до столицi, - говорить другий.

- Кому там якась блядь потрiбна?… I може це i не отрута зовсiм? - cказав перший, але другий за iнтонацiєю голосу, i за тим, як зарухався борлак, зрозумiв, що той бреше.

- Так, можна помилитися. А для чого нам неприємностi?

Вони сидять у коридорi на пiдвiконнi, курять i дивляться на жовте намисто прибою. Дверi прозекторської прочиненi, видно жiночий труп - опухлий, з розвернутими жовтими пелюстками плотi, з невимовно гарним каштановим волоссям.

- Певно, красива була?

- Пiди поспитай у неї…

- Так отож. Ходiмо смикнемо спиртяги… Щось менi не того… - Але потому обидвоє сидять iще кiлька хвилин майже без руху. Нарештi один, обтрушуючи сiрий попiл, встає i причиняє дверi. У коридорi б'ються вiдголоси прибою. Одного експерта - рябого, з перекошеними окулярами i вiчно спiтнiлими руками, звали Север'яном.

Вони кохаються довго i тупо, наче зголоднiлi. Потiм вiдпочивають. I знову беруться за своє. Реус має смак i досвiд. Серафима не має. Але їй подобається. Змiна поз i таке iнше. Вона любить оральний секс, дозволяє анальний, хоч i гидує. Вона розумiє, що це їй необхiдно. Поїзд зупиняється. I тодi до її чутливих нiздрiв лоскотно долiтає запах клозету.

Це її також збуджує. Серафима думає про те, що починає боятися Реуса. Вона боїться фiзичної привабливостi колишнього майора. Вона боїться зараз усього. Але вона рада з того, що чорнi квiтки пам'ятi в'януть, обсипаються десь на дно її душi. На зупинцi вона встає, похитуючись на струнких довгих ногах, оголена i прекрасна пiд поглядом Реуса. Серафима наливає шампанського, i тут чує за спиною голос колишнього майора.

- Бiльше так не роби!

Серафима обертається, усмiшка висипає бiлi перли її зубiв, слiпить Реуса.

- А що я маю робити? - вона смiється голосно, дзвiнко, i тiльки очi у неї сухi. Просто сухi очi.

- А я тобi розповiм, - тихо говорить Реус, i вiдчуває, як холоднi черви жаху повзуть його кишками.

- Тодi давай…

- По-перше - це було тiльки тренування, а далi ми будемо дiяти разом, i професiйно.

Серафима лягає до нього, Реус вiдчуває гнучке, молоде тiло, її руку - нiжну, але цупку.

- Ти допоможеш, любий?

- Так… Iди до мене.

Серафима занюшила повiтря, зовсiм, як звiрятко: запах креозоту, туалетної хлорки i тютюнового диму.

Лабораторiю Реус влаштував на горищi, а не в пiдвалi, як того хотiла Серафима. Вiн мотивував це так: випари вiд хiмiкатiв та отрути пiднiматимуться, а тому не засмердять примiщення. Серафима погодилася. Власне їй дiватися не було куди. Страх i бажання зараз сплелися в нiй так, що вона навiть не мрiяла про iншого чоловiка, хоча, якщо i думала про чоловiкiв, то тiльки як про мислячих тварин, що приносять фiзичне задоволення. Серафима знала одне: Реус знає шлях до того, що випустить на свободу їхнiх звiрiв, їхнi бажання i почуття, i змусить цей паскудний свiт зникнути, пiдгнити у самому гадючому зародку. Але ця втiха, задоволення вiд зробленого скоро звiтрiла: просто Реус почав урiзати грошi. Спочатку - на магазиннi, потiм - на iншi витрати.

I однiєї нiч, лежачи на його плечi, з вiдкритими сухими очима, вона побачила, як i ранiше, свою примару. Вона стояла й указувала кудись пальцем. Серафима нiчого не вигадала кращого, як перевернутися i вдихати запахи чоловiка. За цим прийшла суха лють, така суха, як i її очi, як її висохле в дитинствi серце, як степовий вiтер на долонях. А головне, Реус не говорив, що робити далi, вiн лише наказував, кричав на неї. Спочатку вони випробували отруту на собаках, а потiм - на бомжах. Але настав день… Хоча до цього - час i сенс для неї зникли. Вона ставала тiєю iграшкою, якою можна вбивати. Серафима якось глухої ночi - тiльки мостом гудiли електрички метро - прокинулася в холодному поту, зацокотiла зубами. Реус, лежачи на спинi з пiдiгнутими колiнами, вдихав її час, виводячи нiздрями тоскнi мелодiї. Вона встала, зараз подiбна на саме ту тiнь, котра приходила до неї, саме таким загнаним привидом шаснула на кухню. У дзеркальному вiдображеннi її попелясте волосся зараз було темним, i Серафима навiть зачудувалася сама собою. На кухнi, вiдкриваючи дверцята шафки, вона побачила свiтлину з ликом Христа.