Герта Мюллер - Гойдалка дихання

— Так, мій пане.

Досі мене найбільше спокушає кав'ярня. Я сідаю за стіл і переводжу погляд з одного відвідувача на іншого. У кількох чоловіків я зауважую характерну манеру сьорбати з горнятка. А коли вони ставлять горнятко на стіл, слизова внутрішнього боку їхніх губ блищить, ніби рожевий кварц. Так буває лише в одного-двох відвідувачів, у всіх решти ні.

І саме через цих двох у моїй голові створюються типові механізми спокуси. І навіть якщо я свідомий того, що ці механізми застиглі, ніби манекени на вітрині, вони вдають із себе молодих. Навіть якщо вони знають, що я більше не можу бути одним із них, бо мене знищив мій вік. Колись давно мене знищив голод, і я більше не міг носити свій власний шовковий шалик. Але, хоча я вже на це і не сподівався, на мені наросла нова плоть. Та проти нищення часу ще ніхто не вигадав нової плоті. Раніше мені здавалося, що я недаремно дозволяю вночі депортувати себе у шостий, сьомий і навіть восьмий табори. Можливо, я отримаю свої п'ять украдених років назад у вигляді сповільненого старіння. Але такого не трапилося, прощання плоті з тілом має інший відлік часу. Зсередини воно нудне, а зовні, на обличчі, блищить, ніби голод в очах. І говорить:

— Ти все ще ПІАНІНО.

— Так, — відповідаю я, — піаніно, яке більше не грає.

— Скарби, на яких написано «я тут», — це невеликі скарби.

Скарби, на яких написано «чи ти ще пам'ятаєш», — це трохи більші скарби.

Але найбільші скарби — це ті, на яких буде написано «я був тут».

Я БУВ ТУТ, — має бути написано на скарбах, так вважав Тур Прікуліч. Мій кадик поквапно піднімався вгору і вниз, ніби я проковтнув власний лікоть. Перукар сказав:

— Ми ще тут. П'яте через десяте.

Тоді, у перукарському кріслі, я думав: якщо не помреш уже тут і зараз, то це трапиться незабаром. Можна вийти з табору, звільнитися або навіть повернутися додому. І тоді вже можна сказати: Я БУВ ТУТ. Але п'яте трапляється через десяте, всюди відчувається невеличкий безлад, тобто збаламучене щастя, і треба зізнаватися, де воно було і як виглядало. І чому хтось такий, як Тур Прікуліч, має потім говорити вдома, що йому зовсім не бракувало щастя.

Можливо, вже тоді хтось запланував собі після табору вбити Тура Прікуліча. Хтось, кого переслідував янгол голоду, поки Тур Прікуліч носив свої мешти, ніби лакові сумочки вздовж центральної алеї табору. Коли настав час, коли всі ми перетворилися на шкіру і кістки, хтось, мабуть, під час переклички або у карцері, сотні разів прокручував у голові, як можна розвалити навпіл череп Тура Прікуліча. Або той хтось стояв тоді по шию у снігу біля залізничної колії, чи по шию у вугіллі біля ями, або у кар'єрі серед піску чи цементу. Або він лежав без сну на своїх нарах під жовтим світлом нічника і поклявся собі помститися. Можливо, він навіть запланував убивство того ж дня, коли Тур говорив про скарби на кріслі перукаря і дивився у дзеркало своїм масним поглядом. Або у момент, коли він запитав мене, дивлячись у дзеркало:

— Як там, у вас, під землею?

Або і в момент, коли я відповів:

— Затишно, кожна зміна — це витвір мистецтва.

Можливо, що і вбивство із краваткою в роті і сокирою на животі — це запізнений витвір мистецтва.

Сьогодні я знаю, що на моїх скарбах написано: Я ЗАЛИШИВСЯ ТАМ. Що табір відправив мене додому, щоб опинитися на відстані, необхідній для того, аби завоювати більше місця у мене в голові. Відтоді, як я повернувся звідти, на моїх скарбах написано не Я ТУТ, але і не Я БУВ ТУТ. На моїх скарбах написано: Я НЕ МОЖУ ВИРВАТИСЯ ЗВІДСИ. Табір усе більше простягається із зони сновидінь ліворуч у зону сновидінь праворуч. І я змушений говорити про свій череп як про цілу територію, табірну територію. Неможливо захистити себе ні мовчанням, ні розповідями. Ти перебільшуєш як в одному, так і в іншому, але ні там, ні там не існує Я БУВ ТУТ. Як не існує і відповідного мірила.

Але скарби існують, у цьому Тур Прікуліч мав рацію. Моє повернення додому — це скалічене і невтомно вдячне щастя, дзиґа виживання, яка починає обертатися від кожної дрібниці. Вона тримає мене в руках, як усі мої скарби, яким я не можу опиратися, але і відпустити їх геть теж не можу. Я користуюся своїми скарбами уже понад 60 років. Вони ослаблюють мене і не дають спокою, вони інтимні і жахливі, забудькуваті і злопам'ятні, зужиті і нові. Вони — це спадок Тура Прікуліча, і їх не відрізнити від мене. Якщо я перелічуватиму їх усі, то потраплю в небезпеку.

Моя горда підлеглість.