Герта Мюллер: Гойдалка дихання

— Чуєте, я не раз казав про це шефу, фортепіано фальшивить. І знаєте, що він зробив — звільнив піаніста.

Емма суворо подивилася на мене. В її очах оберталися жовті зубчасті коліщата. Вони були іржаві, а її повіки зависали на них, коли вона моргала. Потім її ніс здригнувся, коліщата вивільнилися, і Емма сказала, дивлячись мені просто в очі:

— От бачиш, завжди винен піаніст, а не піаніно.

Я не знаю, чому вона зачекала, аж поки кельнер піде, щоб сказати це речення. Я сподіваюся, вона не розуміла, що говорить. На той момент у парку мене називали ПІАНІСТОМ. Страх не вміє пробачати. Я поміняв парк із найближчого на дальший. І мене стали називати по-іншому. У новому парку далеко від свого дому і близько від вокзалу я взяв собі ім'я ПІАНІНО.

Одного дощового дня Емма поверталася додому у солом'яному капелюшку. Вона вийшла з автобуса. Недалеко від автобусної зупинки біля невеличкого готелю «Дипломат» під дашком стояв чоловік. Коли Емма проходила повз нього, він запитав, чи може пройти з нею разом під її парасолею за ріг будинку до наступної зупинки. На його голові теж був солом'яний капелюх. Він був на голову вищий за Емму, та ще й у солом'яному капелюсі, тож Еммі довелося підняти парасолю вище. Замість того, щоб самому взяти парасолю, він випхав Емму під дощ і запхнув собі руки в кишені. Він сказав: коли вода пускає бульбашки, це означає, що дощ не припиниться кілька днів. Коли заснула його дружина, теж ішов такий дощ. Він переніс похорон на два дні, але дощ так і не припинився. Він виставляв вінки на ніч на дощ, щоб вони пили воду, але це не допомогло квітам, вони зів'яли і погнили. Потім його голос став слизьким, і він нерозбірливо забурмотів щось невиразне, ця промова закінчилася словами:

— Моя дружина вийшла заміж за труну.

А коли Емма зауважила, що між одруженням і смертю є певна різниця, він відповів, що як одне, так і друге вимагає від людини страху. Коли Емма запитала, чому саме страху, він звелів їй віддати йому свій гаманець.

— Бо інакше мені доведеться вкрасти гаманець в автобусі, у беззахисної довоєнної старенької, а у неї в гаманці не виявиться нічого, крім світлини покійного чоловіка.

Коли він пішов геть, його солом'яний капелюх упав у калюжу. Емма віддала чоловікові свій гаманець. Він сказав:

— Не кричи, а то відкрию його.

У нього в руці був ніж.

Коли Емма закінчила розповідати цю історію, вона додала ще одне речення:

— Страх не вміє пробачати.

З Еммою часто траплялися такі обмовки. Більше я не можу сказати, бо коли я говорю, то просто по-іншому запаковую все у мовчання всіх парків і випадкових обмовок Емми. Наш шлюб витримав одинадцять років. І Емма залишалася б зі мною і далі. Я знаю це. Але не знаю чому.

На той момент у парку заарештували ЗОЗУЛЮ і КУШЕТКУ. Я знав, що поліція примушує всіх заговорити і що потім не допоможуть жодні виправдання, якщо ті двоє скажуть про ПІАНІНО. Я вирішив зробити собі австрійську гостьову візу. Запрошення від тітки Фінні я написав собі сам, щоб було швидше.

— Наступного разу поїдеш ти, — сказав я Еммі.

Вона погодилася, бо подружні пари ніколи не випускали за кордон разом. Моя тітка Фінні вийшла заміж до Австрії, поки я був у таборі. Під час однієї з поїздок автобусом ДИНОЗАВР на сольові ванни до Окна Беі вона познайомилася з кондитером із Ґраца на ім'я Алоїз. Я розповів Еммі про щипці для завивки, кучері і цвіркунів під сукнею з орґанзи і примусив повірити, що я хочу ще раз побачити тітку і познайомитися з її кондитером Алоїзом.

Це мій найбільший гріх до нинішнього дня. Я зібрався для короткої подорожі, сів у потяг з легкою валізою і поїхав до Ґраца. А звідти надіслав листівку завбільшки з долоню:

Люба Еммо,

Страх не вміє пробачати.

Я не повернуся.

Емма не знала про сказане моєю бабцею речення. Ми з нею ніколи не говорили про табір. Я повернувся до цього речення і на листівці додав до нього НЕ, щоб і протилежне за змістом до бабчиного речення також допомогло.

Це трапилося понад тридцять років тому.

Емма знову вийшла заміж.

А я ні з ким більше не мав тривалих стосунків. Тільки випадкові.

Нестерпність пожадання і приниження щастя вже давно опинилися в недосяжному минулому, хоча мій мозок час від часу усе ще дає себе спокусити. Іноді це буває чийсь раптовий порух просто на вулиці, іноді — чиїсь дві долоні у магазині. У трамваї це буває особлива манера обирати собі місце. А у потязі після запитання, чи тут ще вільно, зависає подовжене вагання, а відразу після цього підтверджується моє інтуїтивне відчуття, яке сформувалося на підставі спостережень за специфікою різних людей розміщувати свої валізи. У ресторані це, незалежно від голосу, буває особлива манера кельнера говорити: