Герта Мюллер - Гойдалка дихання

Коли румунський поліцейський видав нам прохідні квитки на батьківщину, я тримав у руках прощання з табором і схлипував. Додому залишилося їхати не більше десяти годин, треба було двічі пересісти у Байя Маре і Клаузенбурзі. Наша співачка Лоні Міх притискалася до адвоката Пауля Ґаста, вона глянула на мене і зашепотіла адвокату, намагаючись говорити якомога тихіше, але я чітко почув кожне її слово:

— Дивися, як він реве, йому забагато всього цього.

Я часто думав над цим реченням. А потім написав його на чистому аркуші свого зошита. Наступного дня перекреслив. А через день знову записав. Знову закреслив і ще раз написав. Коли сторінка заповнилася, я її видер. Так виглядає спогад.

Замість того, щоб написати сказане бабусею Я ЗНАЮ, ТИ ПОВЕРНЕШСЯ, або згадати про білий батистовий носовик і здорове молоко, я сторінка за сторінкою, ніби своєрідний тріумф, описував власний хліб і хліб зі щоки. А потім мою витривалість під час рятівного обміну з лінією горизонту і вкритими пилюкою вулицями. Коли справа дійшла до янгола голоду, то я замріявся і впав у ностальгію, так, ніби він не мучив мене, а навпаки, рятував. Тому я перекреслив слово ПЕРЕДМОВА і замість нього написав ПІСЛЯМОВА. Це було велике внутрішнє фіаско — я відчував себе вільним, безнадійно самотнім і фальшивим свідком самому собі.

Свої три зошити для диктантів я заховав у дерев'яну валізку. Вона лежала під моїм ліжком і відтоді, як я повернувся додому, слугувала мені білизняною шафою.

Цілий рік я робив ящики. Я навчився тримати в роті відразу дванадцять цвяшків і всі дванадцять одночасно пропихати між пальцями. Я умів забивати цвяхи зі швидкістю дихання. Майстер сказав мені:

— Ти здібний, бо у тебе пласкі руки.

Але справа була не в руках, а у плиткому диханні російської норми. Формула: 1 кидок лопатою = 1 грам хліба перетворилася на: 1 цвях = 1 грам хліба. У моїй пам'яті спливали глуха Мітці, Петер Шіль, Ірма Пфайфер, Гайдрун Ґаст, Коріна Марку, які голими лежали в землі. Для майстра це були всього лише ящики для масла або баклажанів. А для мене — маленькі труни із свіжозрубаного ялинового дерева. Щоб зробити все як слід, я повинен був відчувати, що цвяхи літають у мене між пальцями. Я довів результат до 800 цвяхів на годину, ніхто не міг зрівнятися зі мною. У кожного цвяшка була тверда головка, і біля кожного за мною спостерігав янгол голоду.

Наступного року я записався до вечірньої школи на курси бетонувальників. Удень я був фахівцем із бетону на будівництві в Утші. Саме там я накреслив свій перший план круглого будинку на промокальному папері. У ньому навіть вікна були круглими, бо все, що мало кути, занадто нагадувало мені вагон для худоби. Кожна накреслена мною лінія здавалася мені схожою на Тіті, сина прораба на будові.

Одного разу восени Тіті пішов зі мною до Ерленпарку. Біля входу до парку стояла старенька селянка з кошиком лісових суниць, вогняно-червоних і крихітних, як кінчик язика. І кожна суниця мала на своєму круглому комірці гострий спис, ніби тонесенький дротик. На деяких суницях ще залишилися трипалі листочки з гостро обрізаним краєм. Вона дала мені скуштувати одну. Я купив нам із Тіті два великих паперових згортки з суницями. Ми прогулювалися довкола різьбленого павільйону. Потім я заманював його все далі вздовж течії потічка, до густіших чагарників, аж поза пагорб, порослий травою. Після того як ми з'їли суниці, Тіті зім'яв свій папірець і хотів було викинути його геть. Але я попросив:

— Дай мені.

Він простягнув мені руку, я схопив її і більше не відпускав. Він промовив із холодним поглядом:

— Гей.

І цього вже було не стерти ні посмішками, ні словами.

Осінь видалася короткою і швидко пофарбувала листя. Я обходив Ерленпарк стороною.

Наступної зими сніг випав ще у листопаді. Невеличке місто було запаковане у ватний костюм. Усі чоловіки мали своїх жінок. Усі жінки мали дітей. Усі діти мали ковзани. Усі були товстенькими і ситими батьківщиною. Вони бігали по білому снігу у своїх тісних темних пальтах. Моє пальто було світлим, брудним і завеликим на мене. Теж сите батьківщиною, це було все ще те саме пальто дядька Едвіна. Пішоходи гойдали шматки свого дихання біля губ і зізнавалися: усі ситі батьківщиною проводять тут своє життя, але у кожного воно кудись тікає. Усі дивляться йому вслід, у всіх блищать очі, ніби агатові, смарагдові або бурштинові брошки. І на них якогось дня, рано чи пізно, чекатиме остання крапля щастя.