Герта Мюллер - Гойдалка дихання

Одного вечора до нас прийшов сусід, пан Карп, він приніс позичені напередодні вассерваги. Коли побачив мене, остовпів. Я подякував йому за його жовті шкіряні гамаші і збрехав, що вони гріли мене у таборі. А потім розповів, що завдяки їм мені пощастило, бо я знайшов на базарі десять рублів. Від збудження зіниці пана Карпа бігали, ніби вишневі кісточки. Він склав руки, погладжував себе долонями, часто кліпав і сказав:

— Твій дідусь постійно чекав на тебе. У день його смерті гори втекли у хмари, і до міста та до всіх околиць вдерлося багато чужих хмар, ніби чужих валіз. Хмари знали, що твій дідусь далеко подорожував. Одна з хмар точно була від тебе, навіть якщо ти і не знаєш про це. О п'ятій завершився похорон, і відразу після цього півгодини падав тихий дощ. Я пригадую, що була середа, і мені ще треба було поїхати до міста за клеєм. Дорогою додому я побачив біля вашого порога безволосого щура. Його шкіра вся була у складках, він тремтів і намагався видряпатися на ваші дерев'яні двері. Я здивувався, що у нього немає хвоста і що він не сидить на своєму хвості. Коли я підійшов ближче, то побачив, що це кріт з бородавками. Він подивився на мене і надув на щоках дві білі бульбашки, якими потворно жонглював. Спершу я хотів відігнати його кінчиком парасолі, але потім не наважився. Краще не буду, — подумав я собі, — це земляний кріт, він підморгує мені білими бульбашками, це точно має щось спільне зі смертю Лео. Всі думали, що ти давно помер. Дідусь дуже чекав на тебе спочатку, а потім уже не так сильно. Усі думали, що ти помер. Ти не писав нікому, тому ти і живий.

— Це тут ні до чого, — сказав я.

Я важко дихав, бо пан Карп жував кінчик свого нерівно підстриженого вуса і дав мені зрозуміти, що він зі мною не згоден. Мама визирнула у двір, на якому не було на що дивитися, окрім шматочка неба і просмоленого даху сараю.

— Пане Карп, будьте обережні зі словами, — сказала бабця. — Раніше ви розповідали це мені по-іншому, тоді білі бульбашки стосувалися смерті мого чоловіка. Це вітання від мого померлого чоловіка, — так ви тоді сказали.

Пан Карп пробурмотів більше сам до себе, ніж до когось іще:

— Усе було саме так, як я тепер це розповідаю. Я ж не міг відразу після смерті вашого чоловіка сказати вам і про смерть Лео.

Маленький Роберт потягнув до себе вассервагу і почав шипіти: ш-ш-ш. Він посадив Мопі на дах уявного поїзда, потягнув матір за сукню і сказав:

— Сідай у поїзд, ми поїдемо на Венч.

На вассервагах коливалося повільне зелене очко. На даху потяга сидів Мопі, але усередині вагона була Беа Цакель, і вона дивилася крізь вассерваги на пальці пана Карпа. Пан Карп не сказав нічого нового, просто вимовив уголос найстрашніше. Я знав, що страх сильніший за несподіванку, у домі запанувало позбавлене радості полегшення, коли я повернувся. Я зрадив їхній траур, бо виявився живим.

Відтоді як я повернувся додому, все мало очі. Усе бачило, що моя нічийна туга за домом нікуди не зникла. Біля найбільшого вікна стояла швейна машинка з її проклятою шпулькою і нитками під дерев'яною накривкою. Грамофон знову помістили у мою обшарпану валізку, і він стояв, як і раніше, на дерев'яному столику у кутку. На вікнах висіли ті самі зелені і сині штори, ті самі квіткові візерунки зміїлися у килимах, а по краях їх оточували обшарпані китиці, шафи і двері скрипіли, коли їх відчиняли і зачиняли, як скрипіли завжди, підлога порипувала у тих самих місцях, що й раніше, перила сходів на веранду були тріснутими у тому ж місці, а кожна сходинка була вичовганою, на стелі веранди висів той самий вазонок у дротяному кошичку. Ніщо мене не обходило. Я був зачинений сам у собі і водночас викинутий із себе, я більше не належав їм, і мені бракувало себе самого.

Перед тим як я потрапив до табору, ми сімнадцять років провели разом, користувалися тими самими предметами, дверима, шафами, столами, килимами. І меншими речами, такими, як тарілки, горнята, сільничка, мило, ключі. А також світло з вікон і ламп. Тепер мене як підмінили. Ми знали одне про одного, якими ми більше насправді не є і якими більше не будемо. Бути чужими — це обтяжливо, але бути чужими і водночас жити дуже близько одне від одного — це неймовірно обтяжливо. Моя голова була всередині валізки, я дихав по-російськи. Я не хотів їхати геть, але пахнув далекими краями. Я не міг сидіти вдома цілими днями. Мені була потрібна якась робота, щоб вийти зі свого мовчання. Мені було 22 роки, але я нічого не вмів. Хіба забивання цвяхів у ящики можна назвати професією, я знову перетворився на чорнороба.