Герта Мюллер - Гойдалка дихання

Альберт Ґіон мав рацію. Хіба носити вапно — це професія? Якщо ти роками носиш вапно або шлакоблоки, розвантажуєш вугілля або видряпуєш руками з землі картоплю, прибираєш у підвалі, ти можеш навчитися робити це добре, але це ніяка не професія. Найважча з можливих робіт, але не професія. Від нас вимагалася тільки робота, а не професія. Ми завжди були чорноробами, а це ніяка не професія.

Ми вже не були такими страшенно голодними, а лобода все ще була сріблясто-зеленою, а потім стала колючою і вогняно-червоною. Тільки тому, що ми пережили голод, ми не зривали лободи, а купували собі масну їжу на базарі і їли бездумно багато. І ось стара туга за домом була підмощена новою, похапцем вирощеною плоттю. І всій своїй новонабутій плоті я змушений був повторювати все те саме: колись і я пройдуся повз елегантні вітрини. Навіть я.

Після того як закінчився час, коли всі ми складалися тільки зі шкіри і кісток, коли я вже пережив рятівні обмінні оборудки, балетки, готівкові гроші за роботу, додаткову їжу, нову плоть під шкірою і новий одяг у валізі, прийшло несподіване звільнення. Про всі п'ять років табору я можу сказати п'ять речень:

1 кидок лопатою = 1 грам хліба.

Нульова зона — це щось несказанне.

Рятівний обмін — це гість із будинку навпроти.

Табірне «ми» — це насправді однина.

Обсяг сягає у глибину,

Але всіх цих п'яти речей стосується одне і те ж:

Вони ретельні, як тиша між ними, але тільки не на людях.

На початку січня 1950-го я приїхав із табору додому. І ось я знову сидів у вітальні, у глибокому чотирикутному приміщенні під білою ліпниною стелі, ніби під снігом. Батько малював Карпати, кожні кілька днів продукував нову акварель із зображенням сірих зубців гір і розмитих снігом ялин, майже на всіх картинах дерева і гори були розташовані так само. У підніжжі гір — поодинокі ялинки, на полонинах — групки дерев, на хребті — ялинки парами або поодинці, поміж ними то тут, то там — берези, ніби білі оленячі роги. Мабуть, найважче малювати хмари, на всіх картинах вони нагадують радше диванні подушки. На кожній із цих акварелей Карпати були сонними.

Дідусь помер. Бабуся сиділа у його плюшевому кріслі і розв'язувала кросворди. Час від часу вона питала про якесь слово: диван на сході, частина взуття на «п», порода коней, дах із парусини.

Мама плела одні шкарпетки за іншими для свого ерзац-сина Роберта. Перша пара була зеленою, друга білою. Потім пішли брунатні, біло-червоні, сині, сірі. Після білої пари почалося непорозуміння — моя мама виплітала клубки вошей. Відтоді у кожній парі шкарпеток я бачив наші плетені сади поміж бараками, шматки светрів на світанку. Я лежав на дивані, клубок вовни лежав у бляшаній мисці біля стільця матері, і він був жвавіший за мене. Нитка спиналася вгору, провисала і падала. Два клубки завбільшки з кулак робили з себе готову шкарпетку, неможливо було вирахувати повну довжину вовняної нитки. Якщо скласти докупи всю вовну, використану мамою на шкарпетки, її довжина, мабуть, відповідала би відстані від дивана до вокзалу. Я уникав околиць вокзалу. Тепер у мене були теплі ноги, і тільки відморожені колись ділянки шкіри свербіли біля кісточки, там онуча найшвидше примерзала до тіла. Зимові дні починали сіріти вже з четвертої години дня. Бабуся вмикала світло. Лампа була світло-синьою лійкою із темно-синіми китицями довкола обруча. На стелю потрапляло мало світла, і ліпнина залишалася сірою і починала розпливатися. Наступного ранку стеля знову ставала білою. Я вигадав собі, що за ніч, поки всі ми спимо по різних кімнатах, стеля замерзає, як снігові візерунки на степовому ґрунті за цеппеліном. Біля шафи цокав годинник. Його маятник літав туди-сюди і розкидав наш час поміж меблями від шафи до вікна, від столу до дивана, від пічки до плюшевого крісла, із дня до вечора. На стіні це цокання стало гойдалкою мого дихання, у мене в грудях воно перетворювалося на лопату-серце. Мені тепер дуже її бракувало.

У кінці січня дядько Едвін зайшов за мною рано-вранці, щоб представити мене своєму майстрові на фабриці, що виготовляла ящики. Надворі, у провулку біля школи, на один будинок далі від брами пана Карпа, стояло обличчя. Нижче шиї воно було відрізане візерунком зі снігових квітів. Довкола чола була коса зі снігового волосся, а біля кістки носа — око з відсутнім зеленим поглядом — я побачив Беа Цакель у ранковому халаті з білими квітами і сірою важкою косою. У вікні, як і щодня, сиділа кішка пана Карпа, але мені було шкода Беа, яка так швидко постаріла. Я знав, що кішка може бути тільки кішкою, телеграфний стовп не може бути вартовим постом, біле вогнище снігу — це не табірна центральна алея, а провулок неподалік школи. Що тут, удома, все не може помінятися, бо тут усе залишилося по-старому. Все, крім мене. Посеред ситих батьківщиною людей мені паморочилося в голові від свободи. Мій настрій навчився робити різкі рухи, був вимуштруваний і готовий до раптових падінь і тваринного страху, мій мозок узалежнився від принижень. Мені ввижалася Беа Цакель у вікні, ніби вона сидить і чекає на мене, але думаю, що і їй ввижалося, як я проходжу повз. Я мав би привітатися з нею, як мінімум кивнути головою чи помахати рукою. Але це занадто пізно спало мені на думку, ми вже були на два будинки далі. Коли ми у самому кінці провулку біля школи повернули за ріг, мій дядько взяв мене попід руку. Напевно, він відчув, що хоча я і йду поряд із ним, але подумки перебуваю в зовсім іншому місці. А можливо, він узяв під руку не мене, а своє старе пальто, яке я носив. Його легені свистіли. Мені здалося, що він зовсім не збирався казати того, що промовив після тривалого мовчання. Що це легені примусили його, тому він сказав відразу двома голосами: