Герта Мюллер - Гойдалка дихання

— Сподіваюся, тебе візьмуть працювати на фабрику. Мені здається, що у вас вдома зовсім туго. — Він мав на увазі цілковитий безрух.

На тому місці, де хутряна шапка торкалася його лівого вуха, складки шкіри довкола цього вуха розходилися гладенько, як у мене. Я повинен був побачити ще і його праве вухо. Тому обійшов його і став із правого боку. Праве вухо дядька ще більше було схоже на моє, ніж ліве. Гладенький край вуха починався у самому низу, він був довгим і гладеньким, ніби випрасуваним.

Мене взяли працювати на фабрику. Я щодня виходив із цілковитого безруху свого дому, а після завершення зміни знову повертався туди. Щоразу, коли я приходив додому, бабуся питала:

— Ти прийшов?

І я відповідав:

— Так, я прийшов.

Щоразу, коли я йшов із дому, вона питала:

— Ти йдеш геть?

І я відповідав:

— Так, я йду геть.

У момент, коли вона ставила це питання, вона завжди робила крок мені назустріч і недовірливо хапалася за своє чоло. Її руки були прозорими, на них залишилася сама лише шкіра з прожилками і кістки, це були два шовкові віяла. Мені хотілося кинутися їй на шию, коли вона питала мене. Але цілковитий безрух не давав мені зробити цього.

Маленький Роберт чув ці щоденні питання. Коли він пригадував собі їх, то намагався наслідувати бабцю, робив крок мені назустріч, хапав себе за чоло і питав одним реченням:

— Ти прийшов, ти ідеш геть.

Щоразу, коли він хапав себе за чоло, я бачив складки жиру на його зап'ястях. Щоразу, коли мій ерзац-брат питав мене про це, мені хотілося задушити його. Але цілковитий безрух не давав мені зробити цього.

Одного дня, коли я повернувся з роботи, то побачив край білого мережива з-під зачиненої накривки швейної машини. Іншого дня на ручці кухонних дверей висіла парасоля, а на столі стояла розбита тарілка, два однакові уламки, ніби розрізані рівно навпіл. А мама зав'язала собі палець носовичком. Ще одного дня батькові підтяжки лежали на радіо, а бабусині окуляри у моєму черевику. Ще іншого дня плюшевий ведмедик Роберта Мопі був прив'язаний моїми шнурівками до ручки чайника. А у моїй шапці лежав окраєць хліба. Можливо, вони відставляли вбік цілковитий безрух, коли мене не було вдома. Можливо, вони оживали. У нас вдома все виглядало, як у таборі з янголом голоду. Так ніколи і не з'ясувалося, чи цілковитий безрух був нашим спільним, чи кожен із нас мав свого власного.

Мабуть, вони усміхалися, коли мене не було вдома. Мабуть, шкодували мене або сварили. Мабуть, вони цілували маленького Роберта. Мабуть, вони говорили, що повинні мати до мене терпіння, бо люблять мене, або просто мовчки думали про це і механічно пересувалися вслід за власними руками. Мабуть. Мабуть, я мав би усміхатися, коли повертався додому. Мабуть, мав би шкодувати їх або сварити. Мабуть, мав би цілувати маленького Роберта. Мабуть, мав би казати, що мушу мати до них терпіння, бо я їх люблю. Але як я мав сказати це, якщо не міг навіть мовчки думати такого.

Протягом першого місяця вдома я не вимикав уночі світла у себе в кімнаті, бо боявся спати у темряві. Мені здається, що вночі можна бачити сни, тільки якщо ти достатньо втомився удень. Лише після того як я почав працювати на фабриці, мені наснився перший сон.

Ми з бабусею сидимо разом на плюшевому кріслі, Роберт — на стільці поряд із нами. Я маленький, як Роберт, а він дорослий, як я. Роберт залазить на свій стілець і обдирає ліпнину зі стелі. А потім вішає її нам із бабусею на шию, ніби білий шалик. Тато стоїть на колінах перед нами на килимі, націлює на нас свій фотоапарат «Лейку», а мама каже:

— Посміхніться одне одному, це буде останнє фото перед її смертю.

Мої ноги звисають зі стільця. Зі свого місця мій батько може фотографувати мої мешти лише знизу, тоді підошви дивитимуться уперед, до дверей. Татові не залишається нічого іншого, навіть якби він хотів, бо ноги у мене ще занадто короткі. Я знімаю з плечей ліпнину. Бабуся обнімає мене і знову притискає мені ліпнину до шиї. І тримає її міцно своєю прозорою рукою. Мама диригує батьком, махаючи своєю спицею, аж поки він не починає рахувати у зворотному порядку — три, два, а на цифрі один натискає на кнопку. Після цього мама запихає в'язальну спицю собі у волосся і знімає ліпнину з наших плечей. А Роберт знову вилазить на стілець і повертає ліпнину на місце.

Я вже кілька місяців був удома, де ніхто не знав, що мені довелося пережити. І ніхто про це не питав. Розповідати можна тільки тоді, коли того, кому ти розповідаєш, це справді цікавить. Я радів, що ніхто ні про що мене не питав, але водночас мене це ображало. Дідусь обов'язково запитав би мене про щось. Але він помер два роки тому. Влітку, після мого третього дня Перемоги, він помер від нервового виснаження і, на відміну від мене, так і залишився серед мерців.