Герта Мюллер - Гойдалка дихання

Трохи вище, на порослій травою горі стояла тітка Луіа. Вона мала спинку і чотири ноги, була меншою і тоншою за дядька Германна, а також старшою. Дядько Германн з'явився після неї. Я скочувався вниз по пагорбу від тітки Луіа. Небо було піді мною, земля — наді мною, а посередині була трава. І трава завжди тримала мене за ноги, не давала впасти у небо. Я постійно бачив перед собою сіру нижню частину тіла тітки Луіа.

Одного вечора мама сиділа на тітці Луіа, а я лежав біля її ніг на спині у траві. Ми дивилися в небо, над нами були зорі. А мама натягнула собі комір вовняного светра на обличчя так, що, здавалося, це светр має губи. Аж поки светр, а не вона, сказав:

— Небо і земля — це світ. Небо таке велике, бо у ньому для кожної людини висить плащ. А земля така велика через усі ці відстані до пальців ніг світу. До них так далеко, що треба припинити думати про це, бо починаєш відчувати всі ці відстані, як порожню нудоту у шлунку.

Я запитав:

— Де на світі найширше місце?

— Там, де світ закінчується.

— На пальцях його ніг?

— Так.

— Їх теж десять?

— Гадаю, так.

— Ти знаєш, котрий плащ належить тобі?

— Знатиму аж тоді, коли опинюся в небі.

— Але ж там опиняються тільки мертві.

— Так.

— Як вони потрапляють туди?

— Вони мандрують душею.

— Душа теж має пальці ніг?

— Ні, вона має крила.

— У цих плащів є рукави?

— Так.

— Ці рукави і є їхніми крилами?

— Так.

— Дядько Германн і тітка Луіа — це пара?

— Якщо дерева одружуються, то так.

Після цього мама підвелася і зайшла до будинку. А я сів на тітку Луіа, на те саме місце, де досі сиділа мама. Там дерево було теплим. У саду тремтів чорний вітер.

Сьогодні у мене немає ні ранкової, ні денної, ні нічної зміни. Після останньої нічної зміни завжди настає довга середа. Це моя неділя, яка закінчується аж у четвер о другій годині дня. Довкола мене забагато чистого повітря. Мені слід було б обрізати собі нігті, але коли я робив це попереднього разу, мені здавалося, ніби я обрізаю нігті комусь іншому. І я не знав, кому саме.

Через вікно барака видно центральну алею табору аж до їдальні. Нею ідуть дві Ціррі, вони несуть одне відро, у відрі вугілля, воно важке. Вони проходять одну лавку, а на наступній сідають перепочити, бо вона має спинку. Я міг би відчинити вікно і помахати їм або вийти надвір. Я вже навіть опускаю ноги в калоші, але так і залишаюся сидіти на ліжку, з ногами в калошах.

Переді мною — нудна манія величі ґумового хробака у годиннику з зозулею, чорне коліно біля пічної труби. На підлогу падає тінь подряпаного дерев'яного стола. Коли сонце переміститься, його тінь оновиться. Ще переді мною — нудне водяне дзеркало у бляшаному відрі з водою і вода у моїх набряклих ногах. Нудьга обірваної нитки на моїй сорочці і нудьга позиченої голки, поряд із нею — тремтливо-нудне зашивання, під час якого мозок насувається мені на очі, а в кінці — нудне відкушування нитки.

Існує типово чоловіча нудьга нерозпізнаних депресій і бурчання під час позбавленої найменшого азарту гри в карти. Той, хто отримав кращі карти, повинен хотіти виграти, але чоловіки припиняють гру ще до того, як хтось виграв або програв. А у жінок буває нудьга співу, ці їхні сповнені туги за домом пісні під час вичісування вошей у нудьзі солідних рогових або бакелітових гребінців. А буває і нудьга неякісних гребінців від вошей, бляшаних, від яких немає жодної користі. Існують нуднощі гоління налисо і нуднощі черепа, схожого на порцелянову кулю, декоровану гнійниками і гірляндами свіжих та загоєних укусів. Існує і мовчазна нудьга Плантон-Каті. Плантон-Катя ніколи не співає. Я запитав її:

— Катю, ти не вмієш співати?

Вона відповіла:

— Я вже зачесалася, хіба ти не бачиш? Без волосся гребінець дряпається.

Табірне подвір'я — це порожнє село під сонцем, конуси хмар — це вогонь. Моя тітка Фінні показувала мені вечірнє сонце на гірській полонині. Подув вітру підхопив угору її волосся і зробив його схожим на пташине гніздо, а потилицю розрізав навпіл акуратним проділом. І вона сказала:

— Маленький Ісусик пече пляцок.

Я запитав:

— Так рано?

— Так рано, — відповіла вона.

Буває нудьга пропащих розмов, щоб не сказати, втрачених нагод. Для того, щоб висловити просте бажання, використовується занадто багато слів, і, можливо, жодне з них не затримається в пам'яті. Я часто уникаю розмов, але навіть тоді, коли я шукаю нагоди поговорити, я водночас боюся цих розмов, а найбільше боюся розмов із Беа Цакель. Можливо, я нічого не хочу від Беа Цакель, коли розмовляю з нею. Або зазираю у її подовгасті очі, занурююся в них, бо таким чином випрошую ласки Тура. Але загалом я з усіма говорю більше, ніж хотів би, щоб менше залишатися на самоті. Так, ніби в таборі взагалі можна залишитися на самоті. Це неможливо, навіть тоді, коли табір перетворюється на порожнє село під сонцем.