Герта Мюллер - Гойдалка дихання

Лише тепер я зауважив, що ховрахи відчувають, коли я один і без охорони йду степом. Ховрахи мають хороші інстинкти, вони моляться за втечу, — подумав я собі. Втеча була б зараз можливою, але куди. Можливо, вони хочуть попередити мене, що я давно вже перебуваю в бігах. Я озирнувся, чи за мною ніхто не йде. Далеко-далеко позаду йшли дві постаті, схожі на чоловіка з дитиною, вони несли в руках дві лопати з короткими держаками, але не мали зброї. Небо було натягнуте над землею, як синя сітка, і зрослося із землею без єдиного рубця.

У таборі вже було три спроби втечі. Усі троє були українцями з Карпат, земляками Тура Прікуліча. Вони добре володіли російською, але усіх трьох зловили і після страшних побоїв провели перед нашими очима під час переклички. Потім їх ніхто більше не бачив, мабуть, їх відіслали у спецтабір або відразу в могилу.

Я побачив ліворуч дерев'яну будку і вартового з пістолетом на поясі, худого юнака, на півголови нижчого за мене. Він чекав на мене і помахав мені рукою. Я навіть не зупинився біля нього, бо він поспішав, ми пішли далі, вздовж капустяного поля. Він лузав соняшникове насіння, кидаючи в рот відразу по два, потім його губи викривлювалися, з кутика вилітало порожнє лушпиння, а він сам у той момент уже готував наступну порцію, яка так само миттєво зникала у роті, і потім звідти вилітали порожні шкаралупи. Ми йшли так само швидко, як він гриз насіння. Я подумав, що він, можливо, німий. Він не говорив, не пітнів, акробатика його рота не збивалася з ритму. Він ішов так, ніби вітер тягнув його на коліщатках. Він мовчав і їв, ніби машинка для лущення зернят. Потім він потягнув мене за рукав, і ми зупинилися. По полю розійшлися зо два десятки жінок. У них не було інструментів, і вони голими руками вигрібали із землі картоплю. Вартовий промовив щось до мене. Сонце стояло посеред неба, як розплавлений шматок металу. Я гріб руками, земля була твердою. Шкіра тріскалася, а бруд пік у ранах. Коли я піднімав голову, перед очима у мене літали цілі стада блимаючих точок. У голові пульсувала кров. На полі цей юнак з пістолетом виконував усі можливі функції: був не лише вартовим, а й начальником, бригадиром, розподіляв роботу, а потім контролював виконання. Якщо він ловив жінок за розмовами, то бив їх картопляним бадиллям або запихав до рота гнилі картоплини. І він зовсім не був німим. Я не розумів, що саме він кричав при цьому. Це не були матюки, які звучали під час розвантажування вугілля, ані накази на будівництві і навіть не ті слова, які вживалися у шахті.

Потім я збагнув і те, що Тур Прікуліч домовився з ним, що він примушуватиме мене працювати цілий день, а застрелить аж увечері, нібито за спробу втечі. Або ж що він увечері запхне мене у землянку, але окрему, бо я був тут єдиним чоловіком. Або не лише на цей вечір, а й на всі наступні, бо тепер я вже ніколи не зможу повернутися в табір.

Коли настав вечір, юнак розширив свої повноваження і тепер був не лише вартовим, начальником, бригадиром, розподіляв роботу, контролював виконання, а й став комендантом табору. Жінки вишиковувалися на перекличку, кожна називала своє ім'я і номер, вивертала кишені фуфайки і показувала, що має у кожній руці тільки по дві картоплини. По дві середнього розміру можна було собі взяти. Якщо картоплина була завеликою, її міняли. Я стояв останнім у ряду і показав свою пошивку. У ній було 27 картоплин, 7 середніх і 20 великих. Мені теж дозволили взяти 4 середніх, а решту я повинен був витрусити на землю. Юнак із пістолетом запитав, як мене звати. Я відповів:

— Леопольд Ауберґ.

Він підчепив ногою одну із середніх картоплин із землі і так, ніби це мало якийсь зв'язок із моїм іменем, відфутболив її мені за спину. Я втягнув голову в плечі. Наступну він уже не ногою копне, а кине, прицілившись мені в голову, а потім наздожене її кулею зі свого пістолета, і вона розірветься разом із моїм мозком. Поки я думав про це, він спостерігав, як я запихаю свою пошивку у кишеню штанів. Потім він узяв мене за рукав, вивів із ряду і мовчки, ніби він знову онімів, показав рукою у вечірній степ, туди, звідки я прийшов уранці. Там він залишив мене стояти. А жінкам віддав наказ рухатися колоною і повів їх у протилежному напрямку. Я стояв на краю поля, дивився, як вони йдуть геть, і був певен, що незабаром він залишить свою бригаду без нагляду і повернеться до мене. І коли не буде свідків, прозвучить один-єдиний постріл, який означатиме: застрелений під час спроби втечі.

Бригада марширувала все далі й далі, зменшуючись кожної миті, ніби брунатна змія. Я стояв, ніби прирослий до місця, перед горою картоплі і починав вірити, що насправді домовленість існує не між Туром Прікулічем і вартовим, а між нами із Туром Прікулічем. Що ця домовленість — це гора картоплі. Що Тур хоче заплатити мені за шалик картоплею.