Герта Мюллер - Гойдалка дихання

До хімічних речовин належить також антрацит. Він лежав на всіх доріжках і виїдав ґумові калоші. Антрацит — це масний пісок, або ж кристалізоване у пісок мастило. Якщо наступити на нього, воно відразу ж перетворюється знову на мастило, чорнильно-синього або сріблясто-зеленого кольору, ніби розтоптані гриби. Антрацит пахнув камфорою.

А іноді, попри всі вулиці ароматів і зникомі слова, пахнув навіть резервуар із закам'янілою смолою. Після свого отруєння світлом я боявся його і був радий, що я тепер працюю у шахті.

Але у шахті повинні бути невидимі оку речовини, які не мають ні запаху, ні смаку. Вони найпідступніші. Оскільки їх неможливо зауважити, неможливо і дати їм зникомі слова. Вони ховаються від мене і посилають поперед себе здорове молоко. Раз на місяць ми з Альбертом Ґіоном отримуємо здорове молоко після зміни, яке має протистояти невидимим хімічним речовинам, щоб ми отруювалися повільніше, ніж Юрій, росіянин, з яким Альберт Ґіон працював у шахті до мого отруєння. Щоб ми протрималися довше, раз на місяць нам видають у сторожці біля входу до фабрики півлітра здорового молока у бляшаному посуді. Це подарунок з іншого світу. Воно смакує чимось, що було б притаманне і мені, якби не янгол голоду. Я вірю йому, вірю, що воно допоможе моїм легеням. Що кожен ковток розтоплює отруту, як свіжий сніг, який ні з чим не зрівняється.

Ні з чим, ні з чим, ні з чим.

І щодня я сподіваюся, що воно діє протягом усього місяця і захищає мене. Я боюся, але все ж таки говорю:

— Я сподіваюся, що свіже молоко — це невідома сестра мого білого носовичка. І побажання моєї бабці. Я знаю, ти повернешся.

Три ночі підряд мені сниться один і той же сон. Я знову їхав додому верхи на білій свині. Але цього разу земля згори виглядала по-іншому, мала іншу форму. На її кінці не було моря. А посередині не було гір, жодних Карпат. Суцільна рівнина, а на ній ні одного поселення. Всюди лише дикий овес, уже по-осінньому пожовклий.

— Хто поміняв землю? — запитав я.

Янгол голоду подивився на мене з неба і відповів:

— Америка.

— А де Семигород? — запитав я.

Він відповів:

— В Америці.

— А люди де, — запитав я.

Він промовчав.

Наступної ночі він знову не сказав, куди поділися люди. І третьої ночі теж ні. І це не давало мені спокою увесь наступний день. Альберт Ґіон після зміни відправив мене до сусіднього чоловічого барака до Цитри-Ломмера. Він славився умінням пояснювати сни. Він потрусив тринадцять великих білих квасолин у моїй шапці-вушанці, викинув їх на валізу і порівняв між собою тринадцять відстаней між квасолинами. Потім роздивився сліди від хробаків, заглибини і подряпини на кожній квасолині. Поміж третьою і дев'ятою квасолинами є вулиця, а сьома — це моя мати, — сказав він. А друга, четверта, шоста і восьма — це колеса, але маленькі. Сам же засіб пересування — це дитячий візок. Білий дитячий візок.

Я заперечив, що у нас вдома не може бути ніякого дитячого візка, бо коли я почав ходити, мій батько відразу ж переобладнав його на візок для закупів. Цитра-Ломмер запитав мене, чи переобладнаний візок для закупів був білим, і показав на дев'яту квасолину, яка свідчила про те, що у візку лежить немовля у голубенькій шапочці, найбільш імовірно — хлопчик. Я вбрав свою шапку назад на голову і запитав, що ще він бачить. Він сказав:

— Більше нічого.

У мене в кишені був шматок заощадженого хліба. Але він відмовився його взяти, сказавши, що перший раз безкоштовно. Та мені здається, що він просто побачив, наскільки я пригнічений, і вирішив нічого з мене не брати.

Я пішов назад до свого барака. Я нічого не довідався ні про Семигород, ні про Америку, ні про те, куди поділися люди. Не довідався і про себе самого. Я подумав собі, що шкода лише квасолин, які вже так понищилися від численних снів тут, у таборі. З них можна було б приготувати смачну зупу.

Я завжди переконую себе, що у мене дуже мало почуттів. Якщо я беру щось близько до серця, воно здебільшого зачіпає мене лише помірно. Я майже ніколи не плачу. Але я не сильніший за тих, у кого очі вічно на мокрому місці, а, навпаки, слабший. У них є сміливість. Коли ти перетворюєшся на шкіру і кістки, почуття стають слухняними. Мені більше подобається бути боягузом. Різниця мінімальна, я використовую всю свою силу, щоб тільки не заплакати. А коли я все ж таки дозволяю собі якесь почуття, то сиплю сіль на рану, яка стала наслідком самої лише туги за домом. Наприклад, запах каштанів, тобто все ж таки туга за домом. Але тоді це лише каштани Австро-Угорської імперії, про які мені розповідав мій дідусь і які пахнуть свіжою шкірою. Коли він був матросом у порту Пула, то чистив і їв каштани перед тим, як вирушити у кругосвітню подорож на вітрильнику «Дунай». Тож моя відсутність туги за домом — це розказана мені туга мого діда, за допомогою якої я приборкував власну тугу. Отже, коли у мене з'являється якесь відчуття, то це обов'язково запах. Словесний запах каштанів або матросів. З часом кожен словесний запах глухне, як квасолини Цитри-Ломмера. Якщо припинити плакати, можна перетворитися на монстра. Те, що мене досі стримує від такого перетворення, якщо взагалі стримує, це дуже небагато, максимум одне речення: