Білим носовиком з батисту ще ніхто не користувався. Я теж ніколи не користувався ним, а беріг як реліквію на згадку про матір і сина, беріг у своїй валізі до останнього табірного дня. А потім привіз із собою додому.
У таборі було не місце для такого носовика. Протягом усіх цих років я міг би виміняти за нього на базарі щось їстівне. Можливо, я отримав би за нього цукор або сіль, або навіть просо. Спокуса постійно чатувала на мене, голод не давав спокою. Але мене стримувало те, що я вірив: цей носовик — моя доля. Якщо випустити свою долю з рук, пропадеш. Я був переконаний, що прощальна фраза моєї бабці Я ЗНАЮ, ТИ ПОВЕРНЕШСЯ, перетворилася на носовик. І я не соромлюся, коли кажу, що носовик був єдиною людиною в таборі, яка піклувалася про мене. Я впевнений у цьому, навіть сьогодні все ще впевнений.
Іноді речі набувають ніжності, жорстокої ніжності, якої ти від них не очікуєш.
У головах, за подушкою я тримаю валізу, а під подушкою, загорнутий у хустинку, захований від рота надзвичайно цінний хліб. А у місці, де на подушці лежить вухо, одного ранку почувся писк. Ти піднімаєш голову і дивуєшся. Між хустинкою з хлібом і подушкою метушиться світло-рожевий клубок завбільшки з твоє вухо. Шість сліпих мишенят, кожне менше за дитячий пальчик. Їхня шкіра схожа на шовкові панчохи, вони здригаються, бо вони живі. Народжені з нічого миші, незаслужений подарунок. І тут я раптом відчув гордість за них, так ніби вони теж пишалися мною. Гордість, бо моє вухо народило дітей, бо з усіх 68 нар у бараку вони народилися у мене і саме мене обрали своїм батьком. Вони лежали там самі, матері я ніколи не бачив. Я соромився їх, бо вони так беззастережно довіряли мені. Я відразу відчув, що люблю їх і мушу позбутися, причому моментально, ще до того, як вони з'їдять хліб, і ще до того, як прокинуться всі інші і зауважать щось.
І я загорнув їх у хустинку для хліба, склав із пальців гніздо, щоб не завдати їм шкоди. Я вислизнув із барака і відніс гніздо надвір. Мої ноги тремтіли від тривоги, щоб мене не помітив вартовий або не занюхав пес. Але при цьому я не зводив погляду з хустинки і пильнував, щоб жодна мишка не випала на ходу. І я приніс їх у туалет і викинув у яму. Миші провалилися. Без жодного писку. Я лише глибоко зітхнув. Зроблено.
Коли мені було дев'ять років, я знайшов на старому килимі у закутку пральні новонароджене ще сліпе сіро-зелене кошеня. Я взяв його на руки і гладив по животі. Воно бавилося зі мною, вхопилося зубами за мій палець і не відпускало. І тут я побачив кров. І стиснув великий і вказівний пальці — здається, я зімкнув їх, і то на шиї. Моє серце билося, як після бійки. Кошеня було мертве і застукало мене за вбивством. Те, що так трапилося ненавмисно, тільки погіршувало справу. Жорстока ніжність по-іншому переходить у відчуття провини, ніж запланована жорстокість. Вона сягає глибше. І мучить довше.
Що було спільного у того кошеняти з мишенятами:
Жодного писку.
А що відрізняє кошенят від мишеняти:
З мишенятами мною керувала зумисність і співчуття. З кошеням — образа за те, що я хотів приголубити його, а воно мене вкусило. Це одне. Цуґцванґ — це наступне. Якщо вже одного разу притиснеш сильніше, більше не зупинишся.
ЛОПАТА-СЕРЦЕ
Існує багато лопат. Але я найбільше люблю лопату-серце. Їй одній я дав ім'я. Лопатою-серцем можна розвантажувати або завантажувати тільки вугілля.
Лопата-серце має велику поверхню, завбільшки з дві розташованих поряд голови. Вона має форму серця, і вона глибока, розрахована десь на п'ять кілограмів вугілля, зад янгола голоду теж поміститься у ній цілком. Лопата кріпиться до руків'я довгою запаяною шийкою. У порівнянні з розмірами самої лопати її ручка досить коротка. Із поперечиною на кінці.
Одною рукою слід хапатися за бляшану шийку лопати, а іншою — за дерев'яну поперечину на горішньому кінці. Хоча я би сказав, що це нижній кінець. Бо для мене у цій лопаті головне — серце, а ручка — другорядна річ, отже, збоку або внизу. Тож я хапаюся за серце угорі на шиї і за поперечину внизу на руків'ї. Я балансую, лопата перетворюється на гойдалку у моїх руках, як гойдалка дихання у мене в грудях.
Для роботи з цією лопатою слід потренуватися, аж поки серце не відполірується до блиску, а запаяна шийка не ляже в руці, як шов, а вся лопата не перетвориться на частину твого тіла-таку собі зовнішню штуку для рівноваги.
Розвантажувати вугілля цією лопатою слід зовсім по-іншому, ніж цеглу. Із цеглою ти маєш лише свої руки, тут ідеться тільки про логістику. А під час вантаження вугілля лопата-серце перетворює логістику на артистику. Розвантаження вугілля — це дуже складний та престижний спорт, із ним не зрівняється ні кінний спорт, ні стрибки у висоту, ні навіть елегантний теніс. Як фігурне катання. Ми з лопатою — це пара на льоду, можна було би так сказати. Той, хто одного разу потримав у руках лопату-серце, назавжди збереже захоплене ставлення до неї.
Читать дальше