Герта Мюллер - Гойдалка дихання

Жінка довго щось говорила. Я розумів тільки окремі слова, але відчув, про що йдеться. Вона боялася сусідів і вже давно жила сама з двома курми, бо краще вона буде говорити з курми, ніж із сусідами. У неї є син мого віку, його звати Борис, і він теж дуже далеко від дому, але в іншому напрямку, у таборі в Сибіру, у штрафбаті, бо на нього доніс сусід.

— Можливо, вам пощастить, тобі і моєму сину Борису, — сказала вона, — і вас незабаром відпустять додому.

Вона показала мені на стілець, і я сів біля столу. Жінка зняла мені шапку і поклала її на стіл. Біля шапки поклала дерев'яну ложку. Потім пішла до печі і поклала у бляшану миску картопляної зупи з баняка. Там було не менше ніж літр зупи. Я їв, а вона стояла у мене за плечима і дивилася. Зупа була гарячою, я їв і озирався на неї. Вона кивала. Я намагався їсти повільніше, щоб довше тішитися зупою. Але мій голод сидів біля тарілки, як пес, і пожирав усе. Обидві курки підтягнули під себе ноги, лягли на животи і заснули. Зупа зігріла мене аж до кінчиків пальців ніг. З носа у мене закапало.

— Абажді, — сказала жінка і принесла із сусідньої кімнати сніжно-білу хустинку.

Запхнула її мені в долоню і стиснула кулак на знак того, що це тепер моє. Вона подарувала мені цю хустинку. А я не наважувався висякатися. Те, що трапилося тоді, виходило далеко за межі обмінних оборудок, не йшлося ні про мене, ні про хустинку. Ішлося про її сина. А мені від цього стало дуже добре, але потім приємне відчуття змінилося неприємним, бо хтось із нас, вона або я, а може, ми обоє зайшли занадто далеко. Їй потрібно було зробити щось для свого сина, бо я був тут, а він далеко від дому, так само, як я. Мені було соромно, що я опинився там, що на моєму місці був не він. І що вона відчувала це, але змушена була змиритися, бо не могла більше витримати постійної тривоги через нього. Я теж більше не витримував, бути одночасно двома людьми, двома вивезеними, цього мені було вже забагато, це було не так просто, як двоє курей поряд, одне біля одного, на тому ж ослоні. Мені і самого себе вже було на один тягар забагато.

Потім, коли я вже був надворі, я висякався у свою шмату, в якій ніс вугілля. А потім зав'язав на шию, це був мій шалик. Його кінчиком я під час ходи витирав собі кутики очей, часто і коротко, так, щоб це не було помітно. І хоча ніхто за мною не спостерігав, я хотів, щоб це не було помітно. Я занадто добре знав правило, що не можна починати плакати, коли маєш для цього забагато причин. Я переконував себе, що сльози — це від холоду, і вірив собі.

Білосніжний носовик із тонесенького батисту був старий, добротна річ ще з царських часів. Його край був вручну вишитий ажуром, шовковими нитками. Акуратні стовпчики, а в куточках — вишиті троянди. Чогось настільки гарного я вже давно не бачив. Краса звичайних побутових предметів удома не важила особливо багато. А в таборі про неї краще було забути. Ця хустинка накрила мене з головою спогадами. Ця краса боліла мені. Чи повернеться коли-небудь додому цей син старенької росіянки, який був мною і собою в одній особі. Я почав співати, щоб припинити думати про це. Я співав для нас обох блюз вагона для худоби:

По небу туго набитими подушками бігли хмари. Потім визирнув ще напівпрозорий місяць із обличчям моєї матері. Хмари підсували їй подушку під підборіддя і ще одну під праву щоку. А крізь ліву щоку витягли подушку на інший бік. І я запитав у місяця: хіба моя мама вже така слабка? Хіба вона хвора? Чи наш дім ще стоїть на місці? Чи живе вона ще там, чи її теж забрали у табір? Чи вона ще взагалі жива? Чи знає вона, що я ще живу, чи вже оплакує мерця, коли думає про мене?

Я був у таборі вже другу зиму. Нам не дозволялося писати листів додому, жодних звісток. У російському селі стояли кругом голі берези, а під ними снігові дахи, ніби криві нари у повітряних бараках. У цих ранніх сутінках блідість кори берез виглядала по-іншому, ніж удень, а її білизна відрізнялася від снігу. Я бачив, як спритно вітер прокрадається між гілками. На протоптаній поміж плетеними вербовими парканами стежці мені назустріч вибіг пес кольору темного дерева. Його голова була трикутною, ноги високими, тоненькими, ніби барабанні палички. З його пащі вилітав білий подих, так ніби він з'їв мій носовик, а при цьому барабанив своїми ногами. Песик пробіг повз мене, ніби я був лише тінню паркана. І він мав рацію, у темряві на цій стежці до табору я нічим не відрізнявся від звичайних російських предметів.