Затихло все, а валка далі рушила – і все по дорозі плями крові надибала, що з рани вовчої капала. Неспокійно в Микити на серці – відчуває, що неспроста ті вовки бігали, і недобре, що вовка поранили. Аж тут і ніч наступає, та дощ пішов – треба на ночівлю спинятися. Дивляться чумаки – вогник у степу блимає.
- Давай, хлопці, туди правити, – каже Микита, – бо ніч непевна, а там таки житло якесь.
Уже потемки доїхали чумаки до степового хутора. Там і віконце світиться, і сіно у копицях стоїть, і огорожа висока – є де сховатися від усякої напасті.
Давай вони у ворота стукати, щоб їх пустили.
Аж тут виходить хазяйка.
- Хто такі? – питає.
А сама страшна така, що не дай Боже.
- Ми люди православні. Чумаки з Бузівки. Пустіть переночувати.
- Пустити я можу, але у мене місця мало, та й нагодувати вас нічим. Чоловік нездужає, то я не мала часу і їсти наварити – все його лікувала.
- Та нічого, хазяйко, ми якось усі розмістимось, а їсти нам не треба, у нас усе своє.
Відчинила господиня ворота, впустила чумаків.
Поки волів випрягали, ярма шкірами від дощу накривали, то вже зовсім пізно стало. Позаходили чумаки до хати, посідали, киреї мокрі поскидали, люльки добули – сидять відпочивають. На печі хазяїн хворий лежить, та все стогне, а хазяйка коло нього – лікує.
Чумак молодий сидів-сидів, а далі – зирк під лаву, та й знову до люльки, зирк під лаву – і до люльки.
- А що ж це ти, хлопче, у мене під лавою шукаєш? – питає хазяйка.
- Та ось дивлюся, чи не моя сокирка у вас лежить?
- Ага, голубе, попався! То це ти сокирою у вовка вцілив?!
- Я, – каже чумак.
- А що, може, той вовк тебе зачіпав, чи, може, вола загриз?!
- Та ні, – відповідає хлопець.
- Ну то знайте усі. що вам звідси не виїхати, бо то не вовк, а мій чоловік. А я – відьма! Тепер мусите мені когось лишити, щоб за чоловіка відробив, поки він одужає. А ні – то і волів ваших заберу, і вас на звірину перетворю! Є у мене таке зілля, що як сипону, то враз обернетеся на кого схочу! Отож лишайте когось, та ще й волів з возами у заставу, бо горе вам буде!
Злякалися чумаки – ото вже в халепу вскочили! Почали вони думати – кого ж відьмі залишити? Ніхто не хоче пропадати.
Бачить Микита, погане діло:
- Ну що ж, товариство, був я у вас хорошим отаманом, водив вас по степах без пригод і напасті всякої, та, видно, дочумакувався – треба мені востаннє вам прислужитися. Їдьте, хлопці, додому, а я тут лишуся. Дасть Бог, якось виживу.
Сказав те, низько товариству вклонився і до відьми:
- Я лишаюся у вас на службі, паніматко.
Наранок попрощалися хлопці та й додому рушили, а Микита з волами своїми лишився.
А відьма уже йому й загадує:
- Іди, чумаче, та жени моїх коней у степ пастися. Та гляди-но, щоб жоден кінь не пропав. А як через три дні всіх коней не приженеш, то бути і тобі вовком. Таким, як мій чоловік. Ото, щоб ти знав, усі ті вовки раніше у мене на службі людьми були, але ніхто моїх коней не встеріг, то тепер мусять мені довіку служити у вовчій шкурі.
Іде Микита, жене коні пастися та й думає: «Ну постривай, клята відьмако, діждеш ти від мене служби, та такої, що довіку не забудеш!» Вигнав коней у степ, та давай їх докупи арапником зганяти, та все кругом ходить, арапником хльоскає, коням пастися не дає. Три дні коней бідних голодом морив, а далі ну додому гнати. А вони не йдуть – а біжать-летять, та до конюшні, та до ясел, та до ячменю, та їсти, їсти, їсти!
Відьма глянула – усі коні є, але худі та нещасні дуже.
- От клятий чумак, – свариться, – до чого ж ти худобу довів! Не можна тобі, дурню, розумного діла доручати. Курям на сміх твоя робота! О, придумала! Будеш мені курей глядіти! Та щоб копу яєць від них приніс! Тільки от півня у мене немає, та й зерна тобі не дам – як хочеш, так і крутись!
Сміється клята відьмака – ото вже загадала! Курей-то вона собі тим зіллям начарувала, а півня зробити не годна, бо то Божа птиця. Звідки ж тим яйцям узятися? Та ще й на голодну кишку.
Одвихнулась відьма з двору, а Микита – до комори. У комори двері дубові, на важку колодку замкнені, мотузочком зав’язані і кізячком замазані. Сила в руках є – Микита колодку скрутив, мотузочок порвав, кізячок відколупав – а в коморі зерно як золото! Геть всеньке Микита курям і висипав. А ті понаїдалися, та й сокочуть – півня виглядають. Та де ж його взяти? Ото хитра відьмина загадка!
Дурній відьмі і невтямки, що у чумацького отамана крім дьогтю, на возі завжди і півень у кліточці є – щоб будив рано.
Читать дальше