Після цього треба бігти додому, щоб устигнути повернутися, доки півні не проспівали. Але головне – не оглядатися. Бо як оглянешся, то нечиста сила тебе впіймає. Вона тебе буде лякати, гукати, шарпати, заважати, а ти тікай і не оглядайся!
От я і полював за тією Квіткою, коли був молодий. Знайшов у лісі найглухіше місце, де росте папороть, взяв усе, що треба, і в ніч на Купала сів чекати.
Коли це щось почало шарудіти, наче літає наді мною, якісь пики страшні з кущів виглядають, то кажани, то сови в’ються. Але я всього того не боюся, бо нічого до мене підібратися не може – святий хліб не пускає.
Раптом усе замовкло і затихло – нічого не шелесне. Дивлюсь – прямо переді мною серед папороті світло червоне загорілося, як свічечка маленька. Ніби якась дуже гарна музика заграла, чи наче щось заспівало – як ото мати дитині співає. І так мені хороше та добре зробилося, що я сиджу, а з місця зрушити не можу. Коли це раптом згадав, що треба Квітку-Папороть рвати, бо так і розум страчу, і в лісі залишуся.
Підбіг я до того світла чарівного, дивлюся – Квітка маціпусінька, як горошинка, і медом пахне. Зірвав я її, – а вона тепла, як жива. Різонув ножем долоню і Квітку в рані затис! Аж тут як зареве, як зашумить по лісі! Я ноги в руки – і тікати! Коли це попереду коріння із землі полізло, ззаду за сорочку щось почало хапати, якесь гаддя з дерев посипалося. Зліва щелепи вовчі клацають а справа костомахи з черепами танцюють.
Я все біжу, тільки кулак міцніше стискаю та ножем відмахуюсь. Тут позаду щось загукало, та все голосніше й голосніше:
- Тимоше! Стій-зупинися, бо лихо тобі буде! Стій! Озирнись!
Я знаю, що не можна оглядатися, але так кортить! Тут іззаду наче наш пан економ гукає:
- Стій, лобуряко бо канчуків на стайні скуштуєш!
Я собі біжу, бо я того економа і в селі не дуже боюся, а тут у лісі хай-но підійде! А позаду вже ніби корчмар Лейба кричить:
- Тимоше, а стій-но, я тобі горілочки солоденької наллю!
Дурний він! Хіба ж не знає, що у поході козак горілки не п’є, а лиш на землю виливає!
А тоді наче Ганька, наша сільська вдовиця-красуня що до неї наш виборний та дячок вчащають, кричить:
- Тимоше, стій, я тебе поцілую!
«Ага, – думаю, – цілуй мого рябого підсвинка, бо краще моєї Оксани у світі немає!»
Коли раптом чую – моя мати гукає:
- Синочку! Зупинися, порятуй мене!
Тут уже я не втримався, оглянувся – і ноги мої наче до землі приросли: стоїть переді мною здоровенний чорний собака, язик висолопив, з рота піна летить, а у нього на спині сидить кицька, і очі у неї червоним світяться. От дивляться вони на мене, а я з місця зрушити не можу. Раптом кицька розкриває рота і каже:
- А чого це ти, Тимоше, нашу Квіточку вкрав?! Треба за неї заплатити.
А я б радий утекти, та стою як укопаний і тільки кулака тисну. Але ж бачу, що допоки Квітка у мене в руці, то нечиста мене зачепити не годна, але й не відпускати не збирається.
- Нема, – кажу, – чим платити.
Кицька хвостом покрутила, та й каже:
- А давай так – ти з нами у карти зіграєш. Якщо програєш – віддаси квітку, а як виграєш, то ми тебе відпустимо, ще й торбу грошей дамо, самих червінців насиплемо!
Стою, думаю – що його робити? Як не погоджуся, все одно тут пропаду, бо вже всі ці потвори мене обступили і тільки й чекають, щоб мене на зубчика попробувати. Ну та дарма, щось вигадаю.
- Ну давай, вража кицько, зіграємо!
Тут-таки кажани зі зміями мотнулися, притаскали гниличок, присвітити. Кицька сіла на задні лапи, пазуряками у собачу спину міцніше вчепилася і на пеньочку карти розкидала.
Взяв я свої карти, а на них такі огидні пики намальовані, що тільки тьху! І нічого я не второпаю в тих картах. З однієї кров цебенить, з іншої попіл сиплеться, а ті смердять гірше лайна. «Ну, – думаю, – не одуриш мене, клята нечисть!»
А кицька радіє, аж підстрибує, собака ікла шкірить – посміхається. Кидає кицька свої карти на пеньок і тішиться:
- Ну що, програв?! Не маєш чим бити?!
А я і собі карти поверх котячих кидаю, та одразу ножем на них хреста малюю:
- А що, з’їла, вража нечисть?!
Кицька – круть, верть до тих карт, а взяти – зась! Хрест не пускає! Загарчала, зашипіла, заверещала нечисть, а вдіяти нічого не може. А я собі й гукаю:
- А ну, несіть мою торбу грошей!
Кицька нявчить:
- Перехитрував нас Тиміш! Тягніть йому червінці!
Тут вовча паща дає мені торбу з грошима, а я, дурний, руку за торбою простяг, кулака розкрив, а Квітка-Папороть і випала! Розреготалася нечиста сила:
Читать дальше