- Дурний ти, Тимоше. Жадібність тебе згубила! Все міг мати, а проміняв на жменьку чужих грошей!
Тут же мене угору підняло, перекинуло і давай мною дуби та терни товкти. Так до самого дому било і ламало, аж поки межи корчі закинуло. А тут і півні проспівали. От відтоді я й кульгаю! А у торбі тільки кізяки і сміття було. От так жадібність людей губить!
Послухали-послухали парубки діда Тимоша, та й добре собі ту казку на вуса понамотували. Відтоді у нас в селі жадібних і не було. І не крали у нас, і двері на замки-колодки не замикали, а так – патичком підіпруть, щоб кури в сіни не заходили. А на столі завжди паляниця і глечик з молоком стоять, рушничком накриті. Іде подорожній через село – у будь-яку хату заходь, поїж-попий, рушничком утрись, знов патичком двері підіпри, та й мандруй собі далі. І так по всій Україні велося, поки москалі не перекапустили.
Щедра душа усім радість дарує, а жадібний – і собі не гам, і людям не дам!
Ой не їв я і не пив –
Тільки грошики любив!
Не пожив, не погуляв –
А з собою не забрав!
КАЗКА ПРО ЧУМАКА МИКИТУ, СОКИРУ І ХАЛЕПУ
Ох і славне чумацьке діло, та на всю Україну відоме! А чумаки – поважні і хазяйновиті люди. Всю зиму добре на печі вилежуються та боки гріють. І ні до чого їм ніякого діла немає – ні до хатньої, ні до польової роботи, хіба що до шинку. Але тільки-но весна настає та сонечко трошки землю підсушить – отут уже, чумаче, не дрімай та не ледачкуй! Ні дня і ні ночі не спочинуть чумаки: треба і воликів відгодувати, і ярма підтесати, і осі, і занози, і вози-мажі підрихтувати та шкурами напнути, та й дьогтю гарненько у мазниці поналивати. Бо відомо, що без дьогтю далеко не доїдеш – запищить-зарипить незмащена дубова вісь і трісне посеред степу. От тоді вже гаплик! Ставай, чумаче, мажу розпаковуй, та все добро на землю скидай, та воза підважуй голоблею, щоб вісь замінити.
Отож уже напровесні збиралися чумацькі мажі до нашого села на майдан – і з Конели, і з Жашкова, і з Охматова, і з Жидівчика, і з Зеленого Рогу – так возів із сотню або й більше. Ставали возами в коло, воликів випрягали, а самі до корчми – отамана вибирати.
А збиралися чумаки з усієї округи до нашого села через те, що жив у нас Микита. Зроду-віку був він отаманом чумацьким. Чоловік був розумний, хитрий, степ знав як свій запічок, міг і з татарином, і з німаком поговорити, будь-якого москаля у шинку перепити міг, а головне – був такий сильний, що ніхто з ним не міг зрівнятися. Бо як, буває, зустрічаються у степу десь на Чорному шляху дві чумацькі валки – одна з Криму, а друга у Крим, то котрійсь треба звертати з дороги, щоб розминутись. А шлях за віки так колесами укочений, така колія вибита, що звернути геть неможливо – осі поламаєш. То треба все з возів скидати та вози на руках убік відтягати, щоб зустрічну валку пропустити. А ніхто ж уступити не хоче. От тоді вже виходять два отамани перед свої валки і б’ються; хто кого поб’є – та валка їде собі, а побитий мусить свої вози з дороги стягувати.
І якщо в степу траплялося, що чужа валка з нашою здибалася, то ще здалеку, придивившись, гукали на волів:
- Гей! Стій! Хлопці, розвантажуй вози – он Микитина валка назустріч суне!
Знали всі в степу, що Микита бився не навкулачки, не голоблею, як інші отамани, а бився Микита арапником – довжелезним батожищем. То ще здалеку як махне ним – аж кожуха до живого тіла розсікає.
Якось навесні зібралися чумаки у Крим по сіль. Вибрали Микиту за отамана, спакувалися. Богу помолились і вдосвіта рушили. Валка з села чи не цілий день вибиралася – отак по колу з майдану вози за возами висотувались та на шлях викочувались. Добре тоді товариство у Крим сходило – і сіль дешево виторгували, і волики не похворіли, і з чумаків ніхто у корчмах не пропився, та й грабіжники не докучали. Зібралися хлопці вже додому вертати.
Їдуть собі чумаки, пісень співають, батіжками цвьохкають, на воликів погейкують. Тихо навколо, тільки вітер ковилом грає. Уже скоро і місця рідні з’являться.
Коли це раптом чують – десь вовки завили, і все ближче і ближче. Воли заревіли, далі йти не хочуть. Микита валку спинив, наказав зброю добути. Стоять чумаки, довкола озираються – аж тут вовча зграя женеться. Біжать вовки, між возами та між ногами волячими проскакують, але нікого не зачіпають. Усі пробігли – аж іззаду найбільший вовк суне. А межи чумаків був молодий хлопець, що перший раз у Крим ходив і чумацьких звичаїв не знав. Ухопив він з воза сокирку та й кинув у того вовка. і як на те поцілив у ногу. Сокирка застрягла, а вовк як завиє, як побіжить!
Читать дальше