Габриэль Гарсия Маркес: Розповідь моряка

Лежачи на койці й намагаючись заснути, я знову подумав про шторм. Мене, як і минулої ночі, пойняв страх. Занепокоєний, я обернувся до Луїса Ренхіфо, котрий закінчував одягатися, й сказав:

— Стережися. Не мели язиком, якщо не хочеш накликати лиха.

Розділ 2 Останні хвилини на борту “Морського вовка”

— Ми вже у затоці, — сказав мені один з товаришів, коли 26 лютого я встав, щоб поснідати. Напередодні мене непокоїло, яка буде погода в Мексіканській затоці. Проте есмінець рухався вперед, хоч і повільно, зате плавно. Я з радістю подумав, що мої побоювання безпідставні, і вийшов на палубу. Обриси узбережжя зникли. Навколо нас тільки зелене море й блакитне небо. Однак посеред палуби блідий, скривлений сидів старший матрос Мігель Ортега, борючись із морською хворобою. Це тривало вже досить довго. Ще коли не зникли з очей вогні Мобіля — відтоді минуло вже двадцять чотири години — старший матрос Мігель Ортега не міг стояти на ногах, хоча й не був новачком на морі.

Мігель Ортега ходив до Кореї на фрегаті “Адмірал Паділья”. Він багато плавав, був з морем на “ти”. А проте, хоч у затоці панував спокій, не міг без сторонньої допомоги здати вахту. Здавалося, в нього почалась агонія. Він відмовлявся від будь-якої їжі, і ми, що несли вахту разом із ним, посадовили його десь на кормі чи посеред палуби, поки не надійшов наказ відвести його до кубрика. Він ліг долілиць на своїй койці, відвівши голову вбік, у чеканні блювоти.

Здається, Рамон Еррера сказав мені ввечері 26 лютого, що погода в Карібському морі псується. Ми підрахували, що вийдемо з Мексіканської затоки після півночі. На своєму посту біля торпедної установки я з оптимізмом думав про наше прибуття до Картахени. Ніч була ясна, високе небо всіяли зорі. Відтоді як поступив на морську службу, мені подобалося розрізняти зорі. Я розважався цим, поки “Кальдас” йшов курсом на Картахену.

На мою думку, досвідчений моряк, що обійшов цілий світ, може визначити за рухом корабля, в якому він морі. Знайомство з морем, де я робив свої перші кроки, підказало мені, що ми вже в Карібському. Я подивився на годинник. Було пів на першу ночі 27 лютого. Я знав, що ми в Карібському морі, хоч корабель хитало не дуже сильно. Але ж хитало! Мені ніколи не дошкуляла хитавиця, проте цього разу я відчув якийсь неспокій. Дивне передчуття. І тоді, сам не знаючи чому, згадав старшого матроса Мігеля Ортегу, котрий лежав на своїй койці у кубрику, вивергаючи власні нутрощі.

О сьомій ранку есмінець бовтало, наче шкаралупину. Луїс Ренхіфо, чия койка знаходилася під моєю, прокинувся.

— Черевань, — звернувся він до мене. — Тебе ще не захитало?

Я відповів заперечливо. Проте поділився своїми побоюваннями. Ренхіфо — я вже згадував, що це був напрочуд старанний інженер і добрий моряк, — навів цілий ряд доказів, запевняючи, нібито “Кальдасу” в Карібському морі ніщо не загрожує. “Це морський вовк”, — додав він. І нагадав, що під час війни в цих самих водах наш колумбійський есмінець потопив німецький підводний човен.

“Це надійний корабель”, — сказав Луїс Ренхіфо. Я лежав на своїй койці, не в змозі заснути через бовтанку, і його слова надавали мені впевненості. Проте вітер з лівого борту дедалі дужчав, і я уявляв собі “Кальдас” посеред цього страшного руху хвиль. Знову згадався “Бунт Каїна”.

Хоч погода протягом дня не змінилася, плавання йшло звичайно. Здавши вахту, я став думати про те, що робитиму, прибувши до Картахени. Напишу Мері. Писатиму двічі на тиждень, я ж ніколи не лінувався писати листи. Ставши моряком, щотижня писав своїм рідним до Боготи. Часто писав також довгі листи своїм приятелям з кварталу Олайя. Потім я підрахував, скільки часу нам лишилося йти до Картахени: рівно двадцять чотири години. Це була моя передостання вахта.

Рамон Еррера допоміг мені відвести старшого матроса Мігеля Ортегу до його койки. Той почувався дедалі гірше. Відтоді як три дні тому ми вийшли з Мобіля, він нічого не їв. Насилу говорив, його вид позеленів.

Починаються танці

Танці почалися о десятій вечора. Цілий день “Кальдас” бовтало, але не так, як увечері 27 лютого, коли я, не в змозі заснути на своїй койці, з жахом думав про хлопців, які в цей час несли вахту на палубі. Я знав, що жоден моряк у кубрику не спить. Незадовго до півночі запитав свого сусіда знизу Луїса Ренхіфо:

— Тебе ще не захитало?

Як я й передбачав, Луїс Ренхіфо не спав. Та, незважаючи на хитавицю, не втрачав доброго гумору: