Габриэль Гарсия Маркес: Розповідь моряка

Мою подружку звали Мері Едресс, мене познайомила з нею подружка іншого моряка через два місяці після нашого прибуття до Мобіля. Хоча іспанська мова давалася їй надзвичайно легко, гадаю, що Мері Едресс так ніколи й не здогадалася, чому мої товариші називали її Марія Дірексьйон.[10] Маючи звільнення, я звичайно запрошував її до кінотеатру, хоч вона й віддавала перевагу морозиву. Ми розмовляли наполовину англійською, наполовину іспанською, але завжди розуміли одне одного — і в кінотеатрі, і коли ласували морозивом.

Лише одного разу я пішов до кінотеатру без Мері: того вечора показували “Бунт Каїна”. Кільком моїм товаришам сказали, що то цікава стрічка про долю тральщика. Проте найцікавішим у фільмі був не тральщик, а шторм. Усі ми зголосилися на тому, що під час шторму слід було змінити курс корабля, як це й зробили бунтівники. Та ні я, ні жоден з моїх товаришів ніколи не попадали в такий шторм, отож він і справив на нас найбільше враження. Коли поверталися на ночівлю, Дієго Веласкес, якого фільм надзвичайно вразив, згадавши, що за кілька днів ми будемо у відкритому морі, промовив: “А що коли з нами трапиться щось подібне?”

Щиро кажучи, я тоді теж був приголомшений. За вісім місяців я відвик од моря. Проте не відчував страху, бо інструктор навчав нас, як поводитися під час корабельної аварії. Але того вечора після перегляду “Бунту Каїна” мене охопило дивне занепокоєння.

Я не збираюся стверджувати, що передчував катастрофу. Та як направду, мене ніколи так не жахало близьке відплиття. Коли я ще хлопчиком у Боготі роздивлявся книжкові ілюстрації, мені й на думку не спадало, що в морі можна загинути. Навпаки, я ставився до нього з великою довірою. І, ставши моряком, жодного разу не відчув найменшої тривоги під час рейсів.

Та я не соромлюся признатися, що, подивившись “Бунт Каїна”, спізнав щось схоже на страх. Лежачи горілиць на койці, що височіла над іншими, я думав про своїх рідних і про подорож, яку ми повинні здійснити, перш ніж дістанемося до Картахени. Я не міг заснути. Підклавши руки під голову, слухав, як хвилі стиха хлюпочуть об набережну, слухав рівне дихання сорока матросів, що спали в одному кубрику. Під моєю койкою хропів, наче тромбон, матрос першого класу Луїс Ренхіфо. Не знаю, що йому снилося, але певен, він не спав би так спокійно, якби знав, що через вісім днів морська глибінь назавжди поглине його.

Протягом тижня занепокоєння не залишало мене. День відплиття ближчав із загрозливою швидкістю, і я намагався віднайти впевненість у розмовах з товаришами. “Кальдас” був готовий до рейсу. В ті дні ми невтомно говорили про своїх рідних, про Колумбію і про плани після повернення. Корабель потроху завантажувався подарунками, що їх ми везли додому: здебільшого це були радіоприймачі, холодильники, пральні машини та електроплити. Я віз радіоприймач.

Оскільки день відплиття ближчав, а позбутися тривоги несила, я постановив собі негайно залишити службу на флоті після прибуття до Картахени. Я більше не ризикуватиму життям у морі. Ввечері напередодні відплиття я пішов попрощатися з Мері, маючи намір розповісти їй про свої побоювання і свої плани. А проте не зробив цього, бо пообіцяв вернутися, та вона й не повірила б, якби я прохопився, нібито вирішив ніколи не виходити в море. Єдиним, кому я розказав про свій намір, був мій найближчий друг, матрос другого класу Рамон Еррера, котрий признався, що й сам вирішив залишити флот одразу після прибуття до Картахени. Потому Рамон Еррера і я разом із Дієго Веласкесом пішли до “Джо Пелуки” вихилити прощальну пляшку віскі.

Ми намірялися випити одну пляшку віскі, а видудлили п’ять. Подружки, з якими проводили майже кожен вечір, дізналися про наше відплиття й вирішили попрощатися з нами, напитися й поплакати, аби виявити в такий спосіб свою вдячність. Диригент оркестру, серйозний чоловік в окулярах, що робили його не схожим на музиканта, виконав на нашу честь програму із кількох мамбо й танго, певний, що це колумбійська музика. Наші подружки плакали й пили віскі, пляшка якого коштувала півтора долара.

Оскільки за останній тиждень ми тричі одержували платню, тож і вирішили сипати грішми. Я через те, що був занепокоєний і хотів набратися. Рамон Еррера був, як завжди, в доброму гуморі, бо походив із Архони і вмів грати на барабані, а ще надзвичайно точно імітував модних співаків.

Ми вже збиралися йти, коли якийсь моряк-янкі наблизився до нашого столу і попросив у Рамона Еррери дозволу потанцювати з його супутницею, дебелою блондинкою, котра менше за всіх пила і найбільше плакала — причому щиро! Американець попросив дозволу по-англійському, а Рамон Еррера відштовхнув його, промовивши по-іспанськи: “Не розумію, хай йому чорт!”