Жан Жене - Щоденник злодія

Мене знов опосіла тривога. Світ самців панував наді мною. Коли темрява огортала все довкола, будь-який гурт хлопчаків видавався мені загадкою, відгадку якої ніхто мені не міг піднести на блюдечку. Незворушні й мовчазні самці крили в собі шалену силу електронних часточок, під впливом сили тяжіння оберталися довкола джерела сонячної енергії: кохання.

«Якби, — казав я собі, — мені вдалося зіткнутися з одним із них, то до якого розпаду, до якої несподіваної руйнації це спричинилося б? Вони мусять, — не втомлювався я втовкмачувати собі, — туманно здогадуватися про це, щоб суворо триматися свого місця».

Зусилля, завдяки яким я міг зустрітися віч-на-віч з чоловіками, виснажили мене, і я довірився темним силам. Я ставав провидцем. Мене поймав страх, обернений у минуле. Я вирішив покласти край цим небезпечним походенькам: вечорами, щойно якийсь чоловік обертався у мій бік, як Стілітано враз поставав у мені, збільшуючи мої м'язи, роблячи мою ходу гнучкішою, а рухи — твердішими. Він майже змінював колір мого обличчя. Він діяв. Чимчикуючи хідником, я відчував, як крокодиляча шкіра його черевиків порипує під вагою огрядного тіла — тіла володаря передмістя. Заполонений одержимістю, я Усвідомлював, що здатен на будь-який жорстокий вчинок. Мій погляд став пильніший. Замість лякати мене, моє перевтілення здавалося мені мужньою благодаттю. Я відчував, що стаю жвавим і нестримним. Якось увечері я скипів, виведений з рівноваги чванством одного педика, мої кулаки стислися, ладні вдарити в невидимий барабан.

— Смердючий недоумку, — процідив я крізь зуби, тимчасом як мій розум впадав у розпач від того, що я ранив, ображав одного з тих, хто був жалюгідним виразником мого найдорожчого скарбу — педерасти.

Відлучений через своє народження і свої нахили від укладу суспільного життя, я не бачив у ньому розмаїття. Я захоплювався бездоганною послідовністю, з якою він мене відкидав. Я був приголомшений такою непоступливою спорудою, всі деталі якої повставали проти мене. Ніщо у світі не було незвичайним: ні зірочки на генеральських рукавах, ні курси на біржі, ні збір оливок, ні судовий стиль, ні зерновий ринок, ні квітники… Ніщо. Цей грізний, страшний уклад життя, всі деталі якого були акуратно переплетені, мали єдиний сенс: моє вигнання. Я ще й досі тишком-нишком бився з ним, у мороці. Нині я наважився діткнутися до нього, показати, що торкаючись його, ображаю тих, із кого він складається. Водночас, визнаючи за собою право чинити це, я усвідомлював своє місце. Мені здавалося природним, що офіціанти в кав'ярні називали мене «месьє».

Якби трішки терпіння й удачі, то я міг би збільшити цей розрив. Але все-таки мене стримувала задавнена звичка жити, похнюпивши голову, всупереч моралі, яка керувала світом. Нарешті я боявся переваг мого важкого і втомливого поступу в напрямку, протилежному вашому.

Зі своєю подругою Стілітано поводився брутально, через що я заздрив йому, тимчасом як від Робера він терпів дошкульні кпини. Тоді він чарівно усміхався, показуючи свої білі зуби. Інколи він і на мене дивився з такою самою усмішкою, але, може, тому, що я не заставав його зненацька, я не міг прочитати в ній тої самої свіжості, того самого розуміння. Біля Стілітанових ніг вибрикували лише оленята. Робер обплутував його своїми Гірляндами. Однорукий був колоною, а тамтой — гліциніями. Те, що вони так любили один одного, але ніколи не впадали в любощі, мене бентежило. Стілітано здавався мені все дедалі неприступнішим. Я відкрив для себе, не пригадую вже як, що він не крав чорного мотоциклета у поліцая. Він узагалі його не крав. Вони заздалегідь умовилися: поліцай на кілька хвилин одвихнувся, і Стілітано залишилося лише осідлати мотоциклета, а відтак продати. Гроші вони поділили між собою. Таке відкриття мало б віддалити мене від нього, але після цього він став для мене ще дорожчим. Я був закоханий у фальшивого злодія, що злигався з лягавим. Вони обоє були водночас і зрадником і самозванцем. Зроблений із болота і пари, Стілітано й справді був божеством, якому я міг ще раз принести себе в жертву. У будь-якому сенсі цього слова — я був одержимий.

Окрім того, що Стілітано служив ув іноземному легіоні, про що я довідався завдяки досить жалюгідним подробицям, які він час від часу воскрешав у пам'яті, мені також стало відомо, чим він промишляв упродовж часу від нашого розриву до зустрічі. Мені здається, за ці чотири-п'ять років він обійшов усю Францію, продаючи дуже дорого дешеві мережива. Ось що він мені розповів, усміхаючись. Один приятель зладив йому документ, який давав йому — і лише йому одному — право продавати мережива, що їх плели сухотні діти із санаторію в Камбо.