Жан Жене - Щоденник злодія

Та, що була з ним, видалася мені дуже вродливою. Можливо, я його й не помітив би, якби мені не сказали, що то лягавий. Поліція різних країн Європи будила в мені страх, як у будь-якого злодія, французька ж викликала ще й бентегу, була якимось жахом, пов'язаним радше з моїм природженим і неперехідним почуттям провини, ніж із небезпекою, на яку мене наражали випадкові помилки. Подібно до світу босяків, світ поліцаїв залишиться для мене неприступним, оскільки здоровий глузд (свідомість) не дозволить мені поєднатися з цим безформним, рухливим, туманним, здатним без кінця себе відтворювати, стихійним і загадковим світом, вісниками якого серед нас є мотоциклісти в однострої зі своїми атрибутами сили. Як жодна інша, французька поліція для мене означала саме це. Можливо, через уплив її мови, де мені відкривалися безодні. (Вона була не тільки суспільною інституцією, а й святою силою, яка безпосередньо гнітить мою душу, бентежить мене. Лише німці гітлерівської доби досягай того, аби бути водночас Поліцією і Злочином. Цей штудерний синтез суперечностей, ця брила істини були жахливі, наснажені магнетизмом, який ще довго зводитиме нас із глузду.)

Бернардіні був земним, видимим для моїх очей, можливо, перелітним об'явом демонічної організації, не менш огидної, як похоронні ритуали і траурні прикраси, але водночас не менш чарівливої, які королівська велич. Знаючи, що під цією шкірою, в цьому тілі криється часточка того, на що я ніколи не міг сподіватися, я споглядав його з душевним трепетом. Як колись Рудольф Валентіно, Бернардіні прилизував своє чорне лискуче волосся, розділяючи його з лівого боку рівним білим проділом. Він був дужий. Його обличчя здавалося мені шерехуватим, немов гранітовим, і я наділяв його брутальною і жорстокою душею.

Поволеньки я осягав його красу. Мені навіть здається, ніби я її творив, вирішивши, що вона ввійде в це обличчя і це тіло, відштовхуючись від ідеї поліції, яку вони мали означити. Народний вираз на означення цієї організації, загалом поглиблював мою тривогу:

«Таємна поліція. Він із Таємної поліції».

У подальші дні я почав крадькома ходити за ним, пас його очима здалеку. Я організував філігранне стеження. Він увійшов у моє життя, навіть не здогадуючись про це. Нарешті я покинув Марсель, зберігаючи десь глибоко в душі про Бернардіні болісно-ніжний спомин. Пізніше, через два роки, мене затримали на вокзалі Сен-Шарль. Наглядачі грубо поводилися зі мною, сподіваючись видобути з мене свідчення. Двері комісаріату розчахнулися навстіж, і я, приголомшений, побачив Бернардіні. Я злякався, що він теж кинеться на мене з кулаками, але той наказав своїм колегам припинити допит. Він жодного разу не помітив мене, коли я ходив за ним назирці, позираючи любосним оком. Якщо він і бачив моє обличчя двічі або тричі, то за два роки геть його забув. Не симпатія і не доброта примусили його зласкавитися наді мною. Він був не менша погань, як решта. Я не можу пояснити, чому він за мене заступився. Але коли через два дні мене звільнили, я поклав зустрітися з ним і подякувати.

— Ви принаймні були на висоті.

— О, це нормально. Навіщо знущатися з хлопців?

— Вип'єте зі мною склянку вина?

Він погодився. Наступного дня я знову з ним зустрівся. Тепер уже він мене запросив. У барі ми були самі. Мліючи серцем, я сказав:

— А я вас давно знаю.

— Так? І відколи?

Стішивши голос, боячися, що він розгнівається, я зізнався йому в любові та своїх хитрощах, коли вистежував його. Він усміхнувся:

— Отже, ти тоді був не байдужий до мене? А тепер?

— Є такий гріх.

Він звеселився іще більше: мабуть, чи не відчував себе підлещеним. (Жава нещодавно зізнався мені, що любов чи захоплення чоловіка дає йому підстави більше пишатися, ніж любов чи захоплення дівчини.) Я стояв поруч нього і, трохи блазнюючи, говорив про любов, бо побоювався, що поважність цього зізнання нагадає йому про поважність його обов'язків. Усміхаючись із виглядом малого розпусника, я сказав:

— Що вдієш, я люблю гарних хлопців.

Він поблажливо глянув на мене. Його мужність захищала його, стаючи на заваді жорстокості.

— А якби я тебе того дня віддубасив?

— Якщо відверто, це мене б дуже засмутило.

Але я більше не вів про це мови. Якби я таким тоном зізнався поліцаєві не в скороминущому кумедному захопленні, а в глибокому коханні, то це боляче вразило б його цноту.

— Це в тебе минеться, — сказав він мені з усміхом.

— Сподіваюся.

Проте він не знав, що коли я сидів біля нього за шинквасом, розчавлений його кремезною поставою та певністю, то найдужче мене хвилювала невидима присутність його поліційної бляхи. Цей металевий предмет здавався мені могутньою запальничкою в руках у робітника, застібкою від портупеї, стопорним вирізом, врешті дулом, де несамовито скупчується мужність самців. Наодинці з ним, у якомусь темному закутку, я, можливо, набрався б сміливості легенько доторкнутися до тканини і ковзнути рукою за вилогу піджака, де лягаві зазвичай чіпляють свої відзнаки. Вся його мужність скупчилася в цій блясі так само, як у його члені. Якби він здибився під моїми пальцями, то видобув би з неї снагу, завдяки якій, можливо, ще більше б набряк і сягнув дивовижних розмірів.