Жан Жене - Щоденник злодія

— Гаразд.

Я почекав, доки він спустить свої штани аж донизу, сподіваючись, що він заплутається в них, як тільки захоче бігти.

— Розсунь…

Орудуючи обома руками, він виконав мій наказ, і я вмить зв'язав їх у нього за спиною.

— Що ти робиш?

— Ти що, не бачиш, телепню!

Я вдався до тих самих слів та інтонації голосу, які я почув від Стілітано того дня, коли нас схопили під час крадіжки велосипеда.

Від вигляду найнікчемніших речей погляд Стілітано злагоджувався і ставав ґречним: його єдина рука добродушно брала з ресторанного столика засмальцьоване меню. Предмети могли прихилятися до нього, оскільки він не чув до них жодної зневаги. Торкаючись до одного з них, Стілітано негайно ж виявляв головну його властивість і видобував із нього найкраще його зерня. Усміхаючись, він поєднувався з тим предметом.

Мене зачаровують не гримаси хлопчаків, а їхні Усмішки. Інколи я довго споглядаю їх: вони мене заворожують. Їхня усмішка стає чимось таким, що відокремлюється від обличчя, в що ніби вдихнули своєрідну душу. Радше вона стає рідкісним звіром із важким і водночас недовговічним життям, це чарівна химера. Якби я зумів її вирізати, зняти з обличчя, де вона грає і, поклавши собі до кишені, забрати з собою, то, відчуваючи її ущипливу іронію, я творив би чудеса. Інколи я пробую її приміряти — це також бажання захиститися від неї — але даремно. Бо саме ця усмішка і є справжня злодійка.

— Нащо ти мене зв'язуєш? Послухай, я тобі дам…

— Заткни пельку, я сам візьму.

Страх бути заскоченим або що цей товстун розірве мотузку, робив мене збіса вигадливим, і я зав'язував щонайміцніші вузли. Я обшукав його кишені. З тією самою пронизливою радістю мої пальці намацали банкноти і документи. Тремтячи зі страху, він зважився ворухнутися.

— Залиш мені трохи…

— Стули писок!

Було б шкода, якби це все раптом урвалося. До моїх рук потрапила одна з моїх жертв, і мені хотілося, щоб вона за це дорого заплатила. Місцина була темна, але ненадійна. Митник, роблячи обхід, міг нас помітити.

— Гей ти, старий нечупаро, ти думав, що я захочу…

Із петельки його жилетки я відірвав годинника, почепленого на ланцюжку.

— Це пам'ять, — промимрив він.

— Власне. Я люблю спогади.

Я зацідив йому п'ястуком у пику. Він заскиглив, але стиха. З таким самим спритом, як і Стілітано, я розкрив свого ножа і помахав лезом перед його носом. Мені хотілося б пояснити якнайдокладніше, що означала для мене ця мить. Жорстокість, до якої я себе силував, надавала дивовижної сили не лише моєму тілу, а й душі. Я відчув, що здатний повестися великодушно зі своєю жертвою і розв'язати паскудника. А також, що здатний його вбити. Очевидно, він теж відчув мою силу. Незважаючи на темряву, я відчував його покірність, бажання обслужити мою хіть.

— І не верещи, бо приб'ю. [xxix] [xxix] Рене, про якого я розповім трохи згодом, повідав мені, що в Ніці якийсь гомик обходився з педерастами у такий самий спосіб. Потішна історія, яку я почув, ще більше зближує мене з ним.

Я відступив крок у темряву.

— Послухай…

— Що?

Він прошепотів лагідним голосом, можливо, боячись моєї відмови:

— Залиш мені бодай…

Коли я знову зустрівся зі Стілітано, я мав кілька тисяч бельгійських франків і золотого дзиґарика. Спочатку в мене була думка розповісти йому про свій подвиг, щоб подратувати його та Робера. Але потім мій вчинок мало-помалу забувся, і моя гордість підупала. Я вирішив залишитися єдиним хранителем цієї авантури. Я знав, лише я один знав, на що я здатен. Я приховав свою здобич. Уперше я побачив обличчя своїх жертв: воно виявилося бридке. Я був причиною такої потворності і мав від того лише жорстоку втіху, що, як я вважав, переінакшувала моє обличчя, примушувала його сяяти. Мені було тоді двадцять три роки. З тої хвилини я відчув, що моя жорстокість здатна зайти надто далеко. Володіння грішми та годинником знищило в мені рештки любови до жалюгідних злиднів. (Не руйнуючи любови до страждання, хоча й помпезного.) Тим часом я мав зиск, твердо додержуючись засади жорстокості або байдужості до чужого горя завдяки суворому гарту, набутому в жебрацтві. Я вдавався до нових нападів. Вони мали успіх. Отже, у такий спосіб я збувся потаємного становища непорядного злодія. Я вперше нападав на людей. Я бився з ними з відкритим заборолом. Я відчував, що стаю дзвенючим, злим, холодним, пружним, яскравим, гострим, як лезо шпаги. Ні Стілітано, ні Робер мого перевтілення не помітили. Вони жили в тісних товариських стосунках, разом слухаючи жінок або нехтуючи їх. Моє ставлення до Стілітано не змінилося. Я поводився з ним так само шанобливо, а Робер — так само зухвало. Чи захищала мене обладунком героя особа Стілітано, де у глибині пильнувала й віддавала накази найліпша частина моєї душі, чи оберігали мене голос, слова, рухи мого друга, які я використовував, як ото торкаються реліквій, кваплячись відчути їхню магію? Не я, а Стілітано бився на моєму місці. Він погоджувався пити з педиками, він ходив перевальцем перед ними, а відтак оббирав їх. Він невідступно переслідував мене, я мучився, розуміючи це, але також усвідомлював, що гордо звільнившись від такої підтримки, я зазнаю краху. Він не знав, якій таємній меті я примушую його служити, не знав, що він для мене те, що називають батьківщиною: сутність, яка б'ється замість солдата і жертвує ним. Я тремтів, спускаючись сходами, що вели з кімнати, де щойно примусив клієнта віддати свої гроші, оскільки Стілітано хутко звітрювався з мене. Я переховував свою здобич, уже й гадки не маючи подарувати її йому. Тоді я почувався самотнім.