Жан Жене - Щоденник злодія

Спостерігаючи за дисципліною — а не за внутрішнім розпорядком виправної в'язниці — у Меттре, я згодом відкрию для себе її чесноти. Щоб стати колоністом, я силував себе. Як і більшість неповнолітніх харцизяк, я міг би мимохіть, не роздумуючи, здійснювати безліч вчинків, які творять колоніста. Я пізнав би злигодні та нехитрі радощі, і життя пропонувало б мені лише банальні думки, які може висловити будь-хто. Меттре, який щедро обдаровував мої любовні потяги, постійно ранив мої почуття. Я страждав. Я відчував жаский сором від наголо остриженої голови, ганебного вбрання та ув'язнення в цьому мерзосвітньому місці, я зазнавав зневаги інших колоністів, дужчих за мене або жорстокіших. Аби пережити своє горе, я дедалі більше замикався в собі, виробляв сувору дисципліну. Її механізм нагадував щось схоже (відтепер я буду до неї вдаватися): на всяке несправедливе звинувачення, висунуте проти мене, я від щирого серця відповідав ствердно «так». Ледве я встигав вимовити це слово — чи відповідне речення — як одразу відчував у собі потребу зробитися тим самим мерзотником, за якого мене вважали. Мені тоді було шістнадцять років. Ви мене зрозуміли: у своєму серці я не зберіг жодного закутка — криївки для своєї цноти. Я визнавав себе боягузом, зрадником, злодієм, гомиком, якого вбачали в мені. Звинувачення могло бути висунуте бездоказово, і, щоб видатися винним, я мусив, очевидно, вдатися до дій, властивих зрадникам, злодіям, боягузам, але це виявилося зайвим: набравшись трохи терпцю, зібравши думки, я відкрив у собі досить підстав для того, щоб до мене прикладали такі прозвиська. Мені заціпило, коли я дізнався, з яких нечистот я складаюся. Я зробився паскудним. Мало-помалу я звикся з таким станом. Я спокійно міг зізнатися в ньому. Зневага, з якою до мене ставилися, обернулася на ненависть: я досяг успіху. Але яких душевних гризот я зазнав! [xxviii] [xxviii] Я заздрю, мов якомусь привілеєві, безчестю, якого зазнало молоде подружжя, про що розповіла газета «Франс-Діманш». Дівчині на ім'я Надін жителі Шарлевіля в день її весілля подарували заквітчану блазенську свастику. Під час німецької окупації Надін була коханкою берлінського капітана, згодом загиблого на російському фронті. «Вона замовила месу і вбралася в жалобу». На знімку в газеті бачимо Надін із її чоловіком, які виходять із церкви, де щойно кюре поєднав їх шлюбом. Вона переступає через свастику. Шарлевільці дивляться на неї з ненавистю. «Дай мені руку і заплющ очі», — можливо, прошепотів ій чоловік. Перед французькими прапорами з жалобними стрічками вона проходить з усміхом. Я заздрю гіркому, зверхньому щастю цієї молодої жінки. Я «віддав би» весь світ, щоб спізнати його ще бодай раз.

За два роки я став дужим. Тренування, до якого я вдався, схоже на духовні вправи, допомогло мені піднести бідність до чесноти. Одначе я досяг перемоги лише над самим собою. Навіть коли я стикався зі зневагою дітей або чоловіків, то мені самотужки доводилося переборювати лише себе, бо йшлося не про зміну інших, а про зміну самого себе. Моя влада над собою стала великою, але, пануючи в такий спосіб над своєю внутрішньою сутністю, я ставав надто незграбним проти інших людей. Ні Стілітано, ні решта моїх друзів не зможуть тут стати мені у пригоді, позаяк поруч із ними я буду надто заклопотаний власним образом бездоганного коханця. Мої мандри Європою, можливо, додали б мені бодай дещицю хисту, якби я не відкидав щоденних потреб на користь певного роду споглядання. Перед тим, про що я збираюся вам розповісти, я зробив кілька вчинків, але жодного з них я не досліджував з такою пильністю, як своє моральне життя. Я спізнав легке сп'яніння від випадку в Антверпені, коли одного вечора мені вдалося скрутити чоловіка, який завів мене на набережжя. Стілітано з Робером подалися на танці. Я залишився сам, охоплений сумом та ревнощами. На хвильку мені забаглося розшукати обох своїх друзів, але сама думка про пошуки свідчила, що я їх втратив назавжди. Прокурені й галасливі бари, де вони пили і танцювали, були земним утіленням духовного простору, в якому вони перебували, ізольовані,»від мене та від решти світу навіть уранці, коли я міг бачити, ввійшовши до кімнати, як Стілітано, готовий у новий похід, простягує руку в рукавичці, трохи звівши її вгору, а Робер усміхаючись, ледь торкається її, застібуючи на ній кнопку. Я вже не був правою рукою Стілітано.

Якийсь гладкий чолов'яга попросив у мене прикурити і запропонував випити. Коли ми вийшли з бару, він хотів повести мене до себе додому, але я відмовився. Повагавшись, він одважився піти зі мною до доків. Я примітив у нього золотого годинника, обручку та гаманець. Я знав, він не кликатиме на допомогу, але він, здавався моцаком. Отже, я зможу досягти мети, лише вдавшись до хитрощів. Усе вийшло якось несподівано. Раптом мені спало на думку скористатися з мотузки, яку мені дав Стілітано. Коли ми нагледіли затишну місцину, чоловік запропонував мені покохатися.