Жан Жене - Щоденник злодія

Я щойно якось незугарно описав своє намагання звалити на себе чужу біду, та ба, нічого не вдієш: одне те, що я досить туманно уявляю собі механізм такого звалювання, а друге — вже запізно, я надто стомився, аби спробувати змалювати це ще ліпше.

Щоб Люсьєн не лише розкошував у щасті, а й випромінював його, я хочу виліпити його, взоруючись на заздалегідь підготовлену, витворену моїми власними пригодами, виразно окреслену модель. Себто мало-помалу я привчу його розуміти ті пригоди й усвідомлювати, що я виліплений з їхнього тіста, змушуючи самого себе говорити про них не червоніючи, не нарікаючи на себе і не розчулюючись, — хай він затямить, що від мене залежить, аби він мав із них користь. Ось чому я вимагаю, щоб він дізнався про мою проституцію і визнав її. Хай він дізнається до найменших подробиць про мої наймерзенніші крадіжки, хай він страждає від цього і хай змириться з цим. Хай він також дізнається про моє походження та мою педерастію, про мою підлоту, а також дивовижну уяву, яка підсовує мені в матері стару злодійку з пожухлим і потайним обличчям; про мої звички просити милостиню; про мій голос, що його я міняв і приглушував, як це заведено серед злидарів та міщан; про Дотепний спосіб залицятися до педиків мого власного винаходу; про мої заведенції нервового гомика; про мою сором'язливість перед вродливими хлопцями; про той випадок, коли один із них, відкинувши мою ніжність, віддав перевагу нахабному і сподобному пройдисвітові; про те, як французький консул, побачивши мене, затулив собі носа і наказав спровадити мене за двері; і, нарешті, про мої нескінченні мандри Європою у незмінному рам'ї, в супроводі голоду, зневаги, втоми та гріховного кохання.

Коли Стілітано покинув мене поблизу Сан-Фернандо, моя тута стала ще нестерпнішою, а відчуття власного убозтва ще глибшим. (Кажучи про бідних, араби вживають слово «meskine». Я був жалюгідний.) То був навіть не спогад про нього, що я зберігав у собі, а образ казкової істоти, яка стала першопричиною і приводом для всіляких бажань, істоти грізної і лагідної, далекої і близької, що оселилася в мені, бо, ставши тепер мрією, вона набула, сама брутальна і жорстока, мінливості деяких газових туманностей, їхніх велетенських розмірів, їхнього сяйва у небі, ба навіть їхніх імен. Виснажений сонцем і втомою, я топтав Стілітано ногами; і здійнята пилюга була невідчутна на дотик, а тим часом мої завогнені очі намагалися вихопити найдорогоцінніші деталі з його тепер більш людського й водночас недосяжного образу.

Щоб досягти у цій книжці поезії, тобто передати читачеві ще невідоме мені тоді, - як, зрештою, і тепер — почуття, мої слова волають до хтивої розкоші й до пишних обрядів цього світу, але, на жаль, не до раціонального укладу нашого сьогодення, а до краси минулих або мрущих епох. Я сподівався, виражаючи цю поезію, звільнити її від впливу, що чинять на неї предмети, органи, речовини, метали, настрої, з яких іздавна творили культ (діаманти, пурпур, кров, сперма, квіти, орифлами, очі, нігті, золото, корони, намиста, зброя, сльози, осінь, вітер, химери, моряки, дощ, жалоба), і в такий спосіб здихатися світу, який вони звістують (не від того, який вони називають, а від того, який вони воскрешають у пам'яті і в якому я грузну), але будь-які мої намагання марні. Я постійно вдаюся до цих слів. Вони множаться і пожирають мене. Завдяки їм я перетинаю генеалогічні шари, Відродження, Середньовіччя, добу Каролінґів та Меровінґів, добу Візантії та Стародавнього Риму, епопеї, навали, щоб добутися часів міфології, де можливе будь-яке творіння.

Я запитую себе, що може ховатися під запиналом цієї слини, мене хвилював потаємний сенс її клейкого і білого плювка, не хворобливого, а навпаки, наділеного неймовірною силою, здатного викликати величезну енергію розпусти. (Схвильований читанням навмання, наштовхуючись на терміни, пов'язані з релігійністю, я, природно, використовував їх у мріях про свої любовні пристрасті, які, діставши у такий спосіб імена, навдивовижу розросталися. Разом з ними мене поглинула первісна авантура, керована стихійними силами. Можливо, щоб створити мене наново і на ліпший лад, любов відсилала мене до основ, здатних викликати бентежні слова, якими ті основи називають: богослужіння, церемонії, явлення, літанії, королівська влада, магія… Завдяки такій сукупності слів, завдяки недосконалому Всесвітові, який вона, любов, пропонує і який я тримаю в собі, я почувався розпорошеним і знищеним.) У цьому безладові, у цій несосвітенності я жебракував, мандруючи від села до села.