Жан Жене - Щоденник злодія

Я розповів досить про те, що з ним коїлося. Одного разу французькі туристи перехилилися мимохідь через парапет. Їхній пароплав зайшов у гавань Барселони, і вони на кілька годин зійшли на берег. Чужинці в цій країні, виряджені в чудові Габардинові плащі багатії, вони застерегли за собою право розглядати цей мальовничий архіпелаг убозтва, відвідини якого, можливо, були потаємною, прихованою метою їхніх круїзів. Не клопочучи собі голову тим, що можуть завдати болю жебракам, вони завели над їхніми головами короткий діалог, вдаючись до влучних, майже фахових термінів.

— Гармонія між відтінком неба і зеленкавими барвами їхнього лахміття просто чудова.

— …це справжній Ґойя…

— Бачите гурт по ліву руку? За ним дуже цікаво спостерігати. У Ґюстава Доре є сцени, композиція яких…

— Вони щасливіші за нас.

— У них набагато відразливіший вигляд, ніж у злидарів, що живуть у нетрищах Бланки, пригадуєте? Цікаво, що марокканський костюм надає простому бідоласі певної гідності, про який європеєць може тільки мріяти.

— Ми їх заскочили у повному заціпенінні. От би поглянути на них за сонячної погоди!

— Навпаки, оригінальність поз…

Із глибини своїх шовкових охлопків, натовп погуляльників розглядав цих зіщулених, скулених, згорнутих у клубок людей, безборонних перед вітрами та водами. Я ніколи не мав у своєму серці ні ненависте, ні заздрощів до панства, що бридливо сахалося від нас. Життєва мудрість радила нам притлумити свої почуття — лише покора і плазування. Багаті підвладні законам багатства. Коли Люсьєн побачив, що вони наближаються, то відчув у душі якусь тривогу. Вперше він побачив тих, хто прибув досліджувати його моральні якості, збочення, дивацтва. Одним ударом його скинуто в нечувану захлань, і це запаморочливе падіння, від якого йому зайняло дух, змусило його серце закалатати. Він бачив, як у руках цих людей, зодягнених у рукавички, злобливо виблискували хижі об'єктиви фотоапаратів. Дехто із знедолених розумів французьку, але тільки він один розрізняв відтінки нахабства, змішані із вельможною доброзичливістю. Кожен бідак догадливо скинув своє покривало чи дрантя і ледь вистромив голову.

— Хочете заробити?

Як і решта, Люсьєн підводився, спирався ліктями, присідав навпочіпки залежно від того, яку сценку хотіли сфотографувати туристи. Він навіть усміхнувся, коли йому загадали це зробити, до старого жебрака, і не пручався, коли з його мокрого лоба відкинули брудні патли. Позування затяглося, позаяк година стояла похмура. Нарікання на світло не заважало туристам вихваляти якість своєї плівки. Коли інші небораки наївно гонорилися тим, що прислужилися мальовничості краєвиду, без якого Іспанія була б не така приваблива, то Люсьєн відчував, як його виповнює і заливає сором. Усі вони були лишень часткою славнозвісного краєвиду. У Марселі, коли мені було шістнадцять років, я сам серед інших хлопчаків чекав на панство, яке нас вибере для знімків, — чи розумів я тоді, утворюючи композиційну групу з п'ятнадцяти чи двадцяти злодійчуків, на яких приїжджають подивитися з другого кінця світу, і які є тяглим, але посутнім елементом, що творить любе серцю педиків місто? Декотрі мої однолітки і досі при зустрічі зі мною ляскають себе по лобі:

«О, так, пригадую, я бачив тебе на вулиці Бугрі». Або: «Я зустрічав тебе на бульварі Бельзюнс».

На додачу до своєї брутальності, волоцюги розташувалися в найбрудніших закапелках, байдужісінькі до свого здоров'я; Люсьєн і собі вмостився на мокрій приступці, втелющивши ноги в калюжу. Він не докладав жодних зусиль, щоб повернутися у ваш світ, він втратив надію. Його жалюгідний образ був призначений для ілюстрації мандрівки якогось мільйонера-аматора.

— Вас я сфотографував п'ять разів, — вирік пан. — А відтак простяг Люсьєнові десять песет, за що той подякував по-іспанському.

Сірома виказала стриману вдячність і радощі. Одні одразу ж подалися пиячити, а інші знову завмерли в зігнутих позах: здавалося вони сплять, але насправді творили своєрідну істину, яка належатиме лише їм і яка їх порятує: нужда у чистому вигляді.

За допомогою цієї сцени, лише однією з-поміж багатьох інших, я хотів би очистити уявлення про Люсьєна, щоб воно досягло довершеності і було гідне щастя, яке я йому тоді виковував.

Його добре знані мені риси: ніжність, привабливість, вразливість — були радше вадами, а не чеснотами (як-то кажуть, уразливим місцем), пропонуючи мені його в таких позах, без яких його страждання було б таке велике, що він наклав би на себе руки. Одначе, щоб полюбити його дужче за самого себе, треба, щоб я усвідомив його немічним, тендітним, аби ніколи не піддатися спокусі (всупереч самому собі) його покинути. Мої авантури стануть йому в пригоді. Я їх пережив. Тому образові Люсьєна, яким він мені уявлявся, я жорстоко даю пройти через ті самі випробування. Якщо не брати до уваги, що те все вистраждало моє власне тіло і мій розум. Потім, виходячи з них, я виліплю з нього такий образ, який він буде наслідувати.