Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— Та ради Бога... Чому ж ні?

І Малевич задоволено «застрочив» по аркуші паперу.

— А ви чули, — запитав Голоюх, звертаючись невідомо до кого, — кажуть, учора хтось вночі по моргу ходив. Зі свічкою! Уся «швидка» перелякалася. Вони навіть ходили дивитися. Гадали, що той померлий ожив.

— Це вже веселіше, — зауважив Беженар. — Якось нудно стало жити останнім часом.

— А ви знаєте, — несподівано згадав Ілля, — колись давно я туди зайшов випадково, а там завгосп наш — Бліщ. І притому, двері були зачиненими! І він там тихенько так... Ну, взагалі я не надто лякливий, а тоді в штани мало не наклав. Там якраз ще й труп лежав. Мав патанатом із області приїхати — розтин робити, то я й пішов подивитися, чи все у порядку. Уявіть — відчиняю, заходжу і чую, наче там хтось є. Жахи...

До ординаторської зазирнула секретарка головного.

— Миколо Прокоповичу! Вас. Казав — терміново.

Малевич піднявся.

— Іду! — і додав, звертаючись до усіх: — Думайте, колеги. Однаково із нас не злізуть. Ілля — складеш такий перелік. Я недовго. За півгодини «миємося», так що не розбігайтеся далеко, щоб я не шукав... О! — зав застряг у дверях, наче ще щось згадавши. — Тарасе Васильовичу!

— Знаю! — з удаваною радістю відповів Голоюх. — Іти на прийом! Дзвонив завполіклінікою, в Савчука сьогодні... Не знаю, менструація важка! А хворих назбиралося...

Медвідь пирхнув у кулак.

— Ти не будь такий розумний, — майже по складах сказав Малевич. — Моя би воля — я б вас із Іллею Петровичем узагалі нагрузив прийомом — хоча би по чверть ставки. Кладіть собі хворих, самі обстежуйте, самі оперуйте. І самі ж потім спостерігайте після операцій. Оце було би до пуття!

Зітхнувши, Тарас згріб папку і посунув у поліклініку.

Беженар, схиливши голову набік, щось старанно писав, коли увійшла Ліда. Вона була червона й задихалася — очевидно, дуже поспішала.

— О, ти від кого втікала? — здивувався він.

— Доброго дня, Валентине Івановичу! — сказала вона. — Зранку мала додому зателефонувати. Проспала. Тепер ще й на обхід спізнилася. Ви не будете сваритися?

— Звичайно, ні.

Беженар дістав із папки історії та посунув дівчині.

— А ось тобі ще й третя, якщо вже ти така добра. Хоча я тобі й так вже морозиво заборгував...

— Дивіться, бо можу й образитися... — насупилася Ліда. — Я що — вам за морозиво допомагаю?

— Ну, вибач! — Беженар підняв обидві руки догори, наче здаю чись.

— Тим паче, ви мене ним вже загодували, а я вас лише пряником одного разу...

— Проте який де був пряник! — вигукнув травматолог. — І як доречно! Та ще й пряник саморобний. А морозиво — сама піна з емульгаторами.

— А де всі? — запитала Ліда, застібаючи халат.

— На операції. Шеф холецистит оперує. Ти як вихідні провела? Додому, я зрозумів, не їздила?

— Нє-а. З подружкою спілкувалися. Гуляли, всякі дурості розповідали... — вона махнула рукою. — А як ви?

— На рибу їздив. У Верхній Потік.

— Ого! Це ж так далеко... І що зловили?

— Ближче немає де, — пояснив Беженар. — А зловив судака. На два кіло. Плюс різна дрібнота.

— І ви що, самі готуєте свої улови?

— Звичайно! Смажу — аж дим йде.

Обоє засміялися.

— Ну, це примітивно! — несподівано заявила Ліда.

— Запам'ятай: найкраща риба — смажена риба, — повчально промовив Беженар.

— Це тому, що ви не куштували нічого кращого, — заперечила вона. — Вам не доводилося часом їсти равіолі з судака з конфітюром?

— Як-як? — скривився він. — Це ж можна язика зламати!

— Язика можна зламати об вашу смажену. А це... — Ліда делікатно облизнулася. — Це щось із чимось. Описати неможливо. Можна лише скуштувати. Хочете — я вам зроблю?

Промовивши останню фразу, вона почервоніла. А тоді миттєво відірвала погляд від історії та зиркнула на свого шефа.

— Звичайно, хочу! — здивувався він. — А коли? Може, просто сьогодні? Ой, ні... — відразу ж виправився. — Я ж ургентний. Мінятися потрібно. Давай завтра. Ти можеш завтра?

— Звичайно, — відповіла дівчина.

— Тоді пиши список — що треба купити. А судак у холодильнику не зіпсується.

І Беженар, витягши історії з-під Лідиної руки, поклав перед нею чистий аркуш паперу.

Зайшовши до кабінету хірурга, Голоюх розклав на столі історії і заходився писати. Хворому, що зазирнув було з коридору, він досить сухо сказав:

— Зачекайте, будь ласка. Медсестри ще немає.

Валентина пливла по коридору, мов корабель, — уся квітуча та задоволена. Її добротні сімдесят п'ять кіло рухалися спритно та безшумно. Та вигляд жінки докорінно змінився, щойно вона взялася за ручку дверей кабінету, який обсіли хворі. Медсестра увійшла, сильно накульгуючи на праву ногу. Погляд її, впираючись у порожнечу, випромінював страждання. Вона привіталася тихо та сумно: