Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

Беженар перевів подих після цього монологу, який закінчував уже в нетиповій для себе емоційній формі. Ліда мовчки слухала.

— Ось так, Лідо, — лікар весело підморгнув їй, а потім знову став серйозним. — Звичайно, при цьому не можна замикатися на власних проблемах. Не можна заглядати хворому до кишені, говорячи по-простому — вимагати. Дехто так робить, я — ні. І тобі не раджу. Нічого, крім поганої репутації, цим не здобудеш. До того ж, це негуманно. Адже жити хочуть усі. Ось ти бачила в нашій чотирнадцятій дві бабці? Древні, нещасні, без родичів та грошей. Навіть ліки купити не мають за що. Ти бачила коли— небудь, щоб я забув їм зробити перев'язку, або не вислухав до кінця їхні старечі теревені?

— Ні, — відповіла вона. — Навпаки, ви їм завжди даєте медикаменти, які від заможніших хворих лишаються...

— Ось і ти так роби. В мене з шефом часто бувають тертя з різних питань. Але щодо цього я з ним повністю згоден. Знаєш, як він каже? «Ти турбуйся про хворих, роби чесно все, що від тебе залежить, а хворі про тебе не забудуть, не переживай». Зрозуміла? Ось так-то, ученице.

— Дякую за лекцію, — сказала вона, знову почервонівши.

— Завжди прошу, — відповів Беженар. — Але ж домовленість на рахунок судака ще в силі?

— Звичайно! — здивувалася Ліда. — Судак тут взагалі ні до чого.

— Оксано, пиши! — говорив Медвідь, стоячи біля сестринського посту поруч із медсестрою, що зігнулася до столу. — Барашко дві клізми, рано та на ніч. Завтра на обстеження. Зубковій усе відмінити, до вияснення причин алергії.

— Усе, Ілля Петрович?

— Наче усе. Ось, ще Олег Вікторович своєї черги чекає.

— У мене скромніші претензії, — пожартував Олег. — Віктюка повторно на УЗД, а Мариновича на ендоскопію.

Сестра уважно записувала. На посту з'явився завідуючий.

-Ну що, колеги? Все ходимо, ходимо... Давайте з Васютою вирішувати. Оперуємо, чи ні? Ходімо, поговоримо з ним ще раз. Якщо не хоче оперуватися — викликаємо консультанта з обласної. Момент втратимо!

І Малевич зробив рух у напрямку палати.

— Хвильку, Прокоповичу! — зупинив його Медвідь. — Не поспішайте. До нього якраз парторг прийшли. Вже хвилин десять працюють.

— А-а... — розуміюче протяг зав. — Ну, якщо парторг завітав, то, очевидно, Васюта вирішив оперуватися.

У цей момент двері розчинилися, і з палати вийшла поважна постать у довгій чорній рясі та із черевцем.

— Слава Богу! — привітався священик.

— Слава навіки! — смиренно відповіли лікарі.

Постать важким кроком рушила до виходу.

— А... оце парторг, чи як? — не зрозумів Олег.

— Та хто ж? — і Малевич рушив до палати.

— Чого це він так... З іронією? — поцікавився Олег у Медвідя.

— Яка тут іронія? — здивувався той. — Він дійсно парторг. Колгосп «Зоря Комунізму», років із десять тому. О-о! Передове господарство було! Це зараз там вже все розтягли, а тоді... От він там головним ідеологом заправляв. Ну, ходімо. Раз Васюта висповідався, очевидно, бути завтра резекції шлунку.

У кабінеті головного лікаря сиділа строгого, але сучасного вигляду молода пані з сумочкою. Малевич привітався. Вона сухо посміхнулася у відповідь.

— Миколо Прокоповичу, — почав головний, запрошуючи сідати, — це Ніна Олександрівна, кореспондент центральної обласної газети. Це наш головний хірург Малевич Микола Прокопович.

Вони ще раз кивнули одне одному.

— Миколо Прокоповичу, — продовжував головний, — Ніну Олександрівну цікавить один випадок, із цього приводу вона й приїхала до нас. Ви пам'ятаєте такого хворого — Винокура з Жовнівців?

— Звичайно, — похмуро відповів Малевич, ще віддихуючись після швидкої ходи сходами.

— Тоді прошу...— головний зробив пані запрошувальний жест.

— Дякую. Миколо Прокоповичу, — почала вона, — я би хотіла, щоб ви мені розповіли про цей випадок. Усі нюанси — як поступав хворий, як його обстежували, лікували...

— А дозвольте дізнатися, — перебив її Малевич, — чим викликаний такий інтерес до цього випадку?

— Ну... — дещо знітилася журналістка. — Це вказівка нашого головного редактора, скажемо так.

— А все— Таки? — наполягав Малевич. — Я не розумію, чому раптом в області з'явився такий повальний інтерес до Винокура? Вчора папір із управління з вимогою дати пояснення, сьогодні кореспондент із газети...

— Миколо Прокоповичу! — схоже, питання не конче сподобалося обласній гості. — Ви вірите, що головний редактор не звітуєть— ся перед нами, роздаючи завдання? До того ж, у нас буває свого Роду службова інформація.