Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— Вірю, — відповів Малевич. — Ось вам інтерв'ю: хворий поступив із задавненим панкреонекрозом. Вижив у практично безнадійній ситуації. Лікування проводилося у відповідності до сучасних концепцій медицини стосовно даної патології. Решта, вибачайте, — вузькі питання. Службова, як ви кажете, інформація.

Зав підвівся виходити.

— Оце так... — кореспондентка мало не роззявила рота. — Як це розуміти — ви йдете?

— Так. Пробачте, звичайно... Багато роботи. За двадцять хвилин операція.

— Миколо Прокоповичу! — обурився головний.

— Пробачте, — ще раз промовив Малевич, зникаючи за дверима.

— Ну, це мені подобається! — вигукнула пані. — Що, у вашому районі це вписується у норми хорошого тону? Чи у вашого хірурга манія величі?

— Ну, що ви! — сконфузився головний. — Це дуже хороший лікар, досвідчений завідуючий зі стажем. Його можна зрозуміти — хворий вижив у надзвичайно складній ситуації. Це заслуга всього колективу відділення і його особисто. А вчора — уявіть собі! — приходить циркуляр із обласного управління — дати пояснення, чим лікували. Так, ніби хворий помер.

— Ну, винуватити вас у чомусь ніхто не збирався, — заспокоїла кореспондентка. — Але в мене конкретне завдання — розібратися у механізмах забезпечення хворого медикаментами.

За інших обставин Лабо подивився би на людину, що поставила подібне запитання, як на психа. В даній же ситуації робити цього було не варто, тому він лише криво посміхнувся:

— А що, зараз практикуються ще якісь механізми забезпечення ліками, крім як за рахунок хворого? Хіба, може, у ваших обласних закладах. Щоправда, мені про таке чути не доводилося.

— Євгене Івановичу, — жінка дещо знітилася, — це зрозуміло, зараз такі часи...

— Що ж ви тоді збираєтеся виясняти?

Малевич жував сухий бутерброд, сидячи у власному кабінеті.

— Ну що? — невесело запитав він, коли увійшов Медвідь.

— Нічого доброго. Відключення буде точно. Від першої до третьої години, десь на рівні області. У нашому РЕСі кажуть, що від них це не залежить.

— Ну, що ж... — завідуючий замислився. — До першої ми резекцію шлунку не втнемо. А йти на таку операцію, знаючи, що світло відключать, не можна. Це не апендицит. Будемо чекати.

— Якщо о третій дійсно увімкнуть, то заким розвернемося... — продовжив думку Ілля.

— О четвертій почнемо.

— О сьомій закінчимо. Це якщо не станеться чогось непередбаченого.

— Ти знову? — насупився Малевич. — Ну, дасть Бог... Іди обідай. О третій акурат щоб був.

— Слухайте, Прокоповичу, — Медвідь наче щось згадав. — А дивіться: скільки вже років світло відрубують, нерідко без попередження, а жодного разу не співпало на той момент, коли щось кровить, або ще який ґвалт в операційній...

— Тьху! — сплюнув спересердя зав, від цих слів мимоволі кинувши на стіл недоїдений бутерброд. — Ти що, навмисне? Ні, ну я розумію, ти не забобонний, я також, але не можна таке верзти! Бо накаркаєш колись. В тебе ж язик без кісток!

— Та до чого тут — «накаркаєш»? — вів далі Ілля. — Я просто дивуюся. І щоб в інших лікарнях сталася пов'язана з цим катастрофа — також не чув... Усе якось проносить нашого брата!

— Слухай, іди-но, га? — попросив Малевич. — Іди обідай і не мели дурниць.

Та забратися на обід Ілля не встиг. Розчинилися двері кабінету, і голову всунув чолов'яга сільського вигляду.

— Можна, Миколо Прокоповичу?

— О! — вигукнув зав. — Легкий на згадці. З сином приїхали?

— Еге, он сидить, чекає. Подивитеся?

— Ну, а як же! Тільки...

Відвідувач саме помітив Іллю, якого частково затулив дверима, і тепер уже весь вскочив до кабінету:

— Ілля Петрович! Добрий день! І ви тут! — він схопив Медвідя за обидві руки. — Ось так, доктор! Ігорчик мій — он він, у коридорі! Вашими стараннями...

— Ви присядьте, будь ласка, — тон Малевича несподівано став сухим та стриманим. — Спочатку ми хотіли би щось вияснити. Скажіть відверто — ви подавали на нас якусь скаргу?

Обличчя чоловіка почало мінятися на очах, навіть затнуло мову:

— Ска... — він проковтнув, — ...ргу? Ви... Миколо Прокоповичу... Я...ку скаргу? Ви що? Та ви мені сина з того світу повернули! Яку скаргу?

— Заспокойтеся, будь ласка, — попросив Ілля. — Просто нас несподівано почали перевіряти з приводу лікування вашого сина. Можливо, у вас є якісь родичі в обласній адміністрації або взагалі серед обласного начальства?

— Які родичі? — здивувався мужик. — Та в нас усі в Жовнівцях! Та ми всі — гречкосії з покоління в покоління!