Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— Ні! Ну що ти! — щиро заперечив він. — Просто я такого ще ніколи не бачив, хоч рибалю дуже давно. Я тільки трошки подивлюся.

При цьому обличчя його виглядало настільки серйозним, що Ліда мимоволі розсміялася.

— А не боїтеся, що «ресторанна виразка» утвориться?

— Як це? — не зрозумів Беженар.

— А це нам в інституті на терапії казали — у постійних відвідувачів ресторанів розвивається особлива форма виразки шлунку. Ось прийшов він, замовив і чекає, поки офіціант принесе. А сам, голодний, нюхає й бачить, що інші наминають. Так шлунковий сік виділяється... За кілька років виразка.

— Оригінально! — погодився лікар. — Я такого не знав. Ну, якщо ти мене ще кілька разів таким пригостиш — тоді небезпека є. А за один раз, гадаю, «ресторанної» виразки не станеться. І взагалі, — обличчя його і далі залишалося серйозним, — я навіть не знаю, як буду це їсти. Як на мене, це якесь блюзнірство — щоб такий товстий, старий ira шкарадний костолом поглинав делікатні творіння маленької дівчинки.

Ліда знову весело розсміялася.

— Ну, ви вмієте видати, Валентине Івановичу, — і вона рішуче влізла обома інструментами на таріль. — Досить, бо ви у рибі дірку продивитеся. По-перше, ніякий ви не старий і не шкарадний, а зовсім навпаки. По-друге, ніякий ви не костолом, а також навпаки. До вас навіть із сусіднього району хворі їдуть. А по-третє, ніяка я не маленька... і не дівчинка. А жінка з життєвим досвідом та сформованими поглядами... — тон, котрим вона говорила, дещо змінився, в ньому можна було розрізнити навіть якусь тінь образи, — ...яка не вимагає опіки, а лише трохи уваги та душевного відношення, якщо це можливо, звичайно.

Ліда розклала страву по тарілках і лише тепер глянула на нього.

— Пробачте, я тут наговорила ... Звичайно, це вам не цікаво.

— Ну, чому? — тепер уже і Беженар говорив тихіше та не з такою відвертою мімікою. — Це не важко зрозуміти. Розуміння та душевне відношення потрібні будь-якій людині.

— Що, і вам? — запитала вона.

— А що, не схоже? — до Беженара знову повернулася звична манера. — Звичайно. Я товстошкірий і з міцним загривком. Дійсно, для чого це мені? Як носорогу. Правда, схожий?

І він спробував зобразити обличчям носорога. Ліда знову засміялася.

— Валентине Івановичу! Ну, як вам не соромно? У нас така романтична вечеря, майже при свічках, а ви носорогів показуєте...

— Більше не буду. Але погодься — я впертий і непробивний. Навіть моя колишня дружина не змогла мене пробити.

— А що, цим можна хизуватися? — не зрозуміла Ліда.

— Так! — переконливо заявив він. — Це якраз те, чим я можу пишатися з повним правом. Мене навіть наш славетний бюрократизм не може пробити. Знаєш, я не раз думав: саме тому в нашій практичній медицині повинні працювати такі люди, як я. Тільки таким вона не шкодить. Ось дивись: Малевич — він усе близько до серця приймає. Зовні це не завжди помітно, а насправді так. Він будь-яку проблему нутром пережити повинен. А організм — він не залізний, повір мені. Медвідь із Голоюхом — вони молоді хлопці. Ті взагалі на всі перепони грудьми вперед та з вогником. Тільки в нас таке не проходить — їх ще обламає. Олег, який приїхав, — тому, здається, усе «по барабану», як і мені. Але це лише здається, повір моєму досвіду. От як він тут опинився? Гляди — сам-один приїхав, через півкраїни. Гадаєш, просто, від нічого робити? Ні, дістали його там. Напевно, ВВЯЖЭ. В себе великим та сильним та переоцінив власні можливості. Ось і з'їли його. Сто відсотків — якась банальна історія, коли потрібно було займати оборону, а він замість цього попер уперед за власні переконання. А в нас, Лідочко, за власні переконання воювати марно. Таке вже наше суспільство.

— Чому це ви так упевнені — що його там, як ви кажете, «з'їли»?— здивувалася Ліда.— А може, це... якісь особисті невдачі, нещасне кохання?

— Усе можливо, — знизав плечима Беженар. — Але тут навряд чи. До того ж, в особистих проблемах поразка людини має практично ті самі механізми. В мене, можливо, також було «нещасне кохання», якщо говорити твоїми категоріями, але я ж не опинився десь у Магадані!

Несподівано він підвівся і дістав з ящика шафи зовсім нову свічку.

— Ось, тримаю запас вдома, як будь-хто зараз. Світло ж постійно вимикають. Так що буде і при свічках...

— Ух ти! — відверто зраділа Ліда. — Дайте мені. Тільки спочатку з'їжте рибу, бо при свічці нічого не побачите. Ой, вона вже застигла! Поки ми говоримо... Ну, давайте, я ж все-таки старалася!

— Нічого, — спокійно й вагомо заявив Беженар. — Я з успіхом їм і холодний конфітюр.