Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— Там... — не в змозі вимовити, вона лише показувала пальцем. — Там... хтось ходить... Петрівно, я думала — помру...

— Де ходить? — не розуміючи, скривилися обидві фельдшерки.

— Там, у морзі!

— Тобі що, примарилося?

— Там світло! Наче зі свічкою хтось лазить!

— А хто ж там може бути? — також уже перелякано сама себе запитала Петрівна. — Зачинено там. Сама зачиняла. Міліція приїхала, подивилася на труп і поїхала. А я зачинила. Ключі — ось вони, висять...

— Може, примарилося? — посміхнувся Сивокінь. — Понадивляєтеся по ночах жахіть по телевізору — дідька лисого можна побачити...

— Та яке там! — мало не плакала Катерина. — Сама бачила! Так, ніби пропливла свічка у вікні. І постать, із головою...

— Із головою — це вже легше, — зауважив Сивокінь. — Якби без неї — я б і сам злякався.

— О Боже... — очі в санітарки зробилися круглими, і вона швидко перехрестилася.

— Що ви плетете, доктор? — обурилася Петрівна. — Ходімо, глянемо хоч здаля. Ходімо, Василю Федоровичу. Ви мене охоронятимете, щоб нечиста не з'їла.

— Еге... Тебе з'їси... — пробурмотів той.

Щур зняв трубку телефону, що подав сигнал.

— Так...

Довго слухав, а потім не витримав і перебив:

— Слухайте, в мене і без ваших дивацтв роботи вистачає. Ще бракувало, щоб я вночі по моргу лазив!

Очевидно, його також перебили, тому що він замовк, а потім вигукнув із новою силою:

— Ви хоч думаєте, що говорите? Я вам написав свій огляд? Написав, що мертвий? Написав. І бувайте здорові. Трупи тільки в Америці встають та ходять — та й то, лише у фільмах жахів. А в нас такого не буває.

Але йому, очевидно, далі продовжували щось доводити.

— Та я звідки знаю?! — нарешті не витримав він. — Це ваші проблеми! У вас є черговий лікар — нехай вирішує, кому йти дивитися. Я тут до чого?

І він роздратовано поклав трубку.

— Що там, доктор? — Наталка із флаконом розчину в руці зацікавлено зазирнула до ординаторської. — Чого ви так кричите?

— Ні, вони часом як видадуть — так видадуть... — не міг заспокоїтися Щур. — От зараз кину все й піду у морг, бо він, бачте, там ожив і тепер ходить — санітарок лякає...

— Хто? — не зрозуміла Наталя.

— Циган той, якого привезли після ножового.

— А... що, такого зовсім не може бути? — несміливо запитала анестезистка.

— Наталю, — змучено попросив лікар, — хоч ти мене не грузи, добре?

Зітхнувши, вона зникла за дверима.

Капітан Панчишин сидів у «діжурці», дописуючи щось на аркуші паперу.

— Іване! — покликав він. — Ваню!

Увійшов сержант. Цієї миті задзвонив телефон, і Панчишин зняв трубку, роблячи знак рукою, щоб підлеглий зачекав.

— Капітан Панчишин, черговий...

Він довго слухав, а потім запитав:

— А від нас ви чого хочете? Є сліди злому?... Ну, труп ми вже оглядали. Зранку приїде судмедексперт розтин робити... Послухайте, якщо комусь щось здалося — це ще не привід викликати черговий наряд... Ну, то підіть і подивіться!

Схоже, у Панчишина також збирався терпець урватися.

— Боїтеся? Так зараз півкраїни боїться. Міліція не має змоги охороняти всіх, кому страшно... А якщо він ожив, то це вже ваша компетенція. У вас є лікарі — розбирайтеся. Ми на таке не їздимо.

Трубка лягла на апарат.

— О, дають! — продовжував дивуватися капітан. — Комусь привид у морзі примарився — виїжджай і дивися. Циган ожив... Бо вони,бачте, самі бояться.

— Васю! — загорлав сержант у коридор і пояснив: — Це він у нас по привидах спец. Раз на весіллі так накидався, що НЛО над шалашем побачив. Вдерся і всіх почав витягати — мало забаву не зіпсував.

До дверей моргу прямувала компанія у складі двох фельдшерок, Сивоконя та обох шоферів «швидкої». На всіх був лише один ліхтар. Один із водіїв про всяк випадок тримав у руці залізяку.

— Ну, давай, відчиняй, — закомандував Сивокінь.

Скрип іржавих завіс виявився настільки пронизливим, що жінки злякано притислися одна до одної.

— О Боже... — промовила санітарка, — як не було трупа, то і двері так наче не скрипіли...

Слабкий промінь від кишенькового ліхтаря вихопив облуплені стіни. У коридорі нікого. Шофер, який увійшов першим, клацнув вимикачем на стіні. Під стелею загорілася слабенька лампочка-сороківка. Люди, озираючись, попрямували досередини. Скрипіння дверей, за якими мав лежати труп, виявилося ще більш страхітливим.

— О Господи... — пробурмотіла Петрівна.

Він лежав на столі у такому положенні, як поклали, — зі складеними на грудях руками та відкинутою набік головою. Усі наблизилися.