Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

Щур писав історію хвороби, сидячи за столом в ординаторській реанімації. Телевізор працював без звуку. Увійшла Наталя.

— Сергію Андрійовичу, там родичі дівчинки товчуться, ну, тієї, після апендициту. Просять, щоб пустили до неї.

— Ти ж знаєш, що заборонено... — пробурмотів лікар, не відриваючись від писанини.

— Вони дуже просять! — наполягала Наталка. — Вона вже повністю вийшла із наркозу.

— Ну, добре, — сказав він. — Дай халат і пусти на пару хвилин. Тільки не всіх одразу!

Наталя була вже у коридорі, коли задзвонив телефон.

Він слухав, автоматично закриваючи історію та надягаючи шапочку. Було видно, як обличчя лікаря опановує стурбованість.

— Наталю! — кинувши трубку, Щур виглянув до коридору. — Наталю! Родичі відміняються. Ножове поранення везуть. Зі «швидкої» дзвонили. їм оце по рації передали. Ідемо наниз. Шляк би його... Щойно тільки хірургів по домах розвезли!

Він ішов тротуаром, спускаючись вулицею донизу. Попереду освітлення покращилося — світили вікна двоповерхового будинку. Калюжі під ногами зникли, і Олег пішов швидше. Попереду хряпнули двері будинку, і з двоповерхівки вискочила якась жінка у довгому домашньому халаті. Перебігши дорогу, вона зникла на подвір'ї сусідньої садиби. Відразу ж там пролунав гавкіт собаки.

Коли Олег проходив повз будинок, вона вже поверталася назад. Бігла швидко, та несподівано зупинилася.

— Олег Вікторович! — жінка кинулася до нього. — Там... ходімо! Я не можу кровотечу спинити! Боже... Він кров'ю стікає! Дзвоню на «швидку», а машини всі роз'їхалися, немає!

Вона була збуджена та налякана. Волосся, зібране на потилиці, повибивалося, а на руках дійсно були сліди крові. Олег побіг за нею. На табуретці посеред кімнати сидів міцний чолов'яга без штанів, затискуючи руками пов'язку з бинта, з якої інтенсивно крапала кров. Товсте матове скло дверей було розсаджене, навколо по кривавих калюжках валялися його уламки. Тримаючись обома руками за пов'язку, мужик перелякано «стріляв» очима по стінах. На пораненому стегні вище пов'язки був накладений імпровізований джгут із жіночого шалика. Чоловік виглядав явно напідпитку.

— Ножиці дайте!— відразу сказав Олег, уздрівши, як «із душею» був зав'язаний подвійний ґудз на шалику.

Жінка кинулася до ящика у шафі, потім до іншого і дістала великі ножиці. Олег розрізав пов'язку. Рана на внутрішній поверхні стегна виявилася невеликою, проте з неї юшило струмком.

— Хай вам грець... — це вискочило у нього мимоволі.

Довелося розтяти і цей украй невдало накладений джгут.

Струмочок відразу припинився.

— Бинта давайте! — не приховуючи невдоволення закомандував він.

— А... в мене більше немає... здається... — розгублено промовила вона.

— Ну, будь-що давайте — чистий рушник, носову хустку...

Вона смикнулася в один бік, потім в інший, відкрила якусь шухляду і зовсім розгубилася. Намагаючись не вимастити свої світлі штани, Олег витяг ремінь зі штанів потерпілого, які валялися поруч і наклав джгута тепер уже нижче рани. Кровотеча припинилася повністю.

— То ви дасте мені хоч щось? — майже по складах запитав хірург, побачивши все— Таки дві досить— Таки великі вишневі краплі на своїй лівій штанині.

— Не знаю...

Із розпачу жінка зовсім опустила руки, а потім несподівано вигукнула:

— Не знаю! Ну, не знаю, де в мене чистий рушник!

— А де прокладки у вас жіночі, сподіваюся, ви знаєте?

— Знаю... — тихо відповіла вона.

— То несіть, — спокійно наказав лікар.

Жінка принесла пакет. Взявши одну, Олег приліпив її просто на рану.

— Притримуйте рукою, — сказав він пораненому. — «Швидку», я так зрозумів, викликали?

— Так, — відповіла вона. — Обіцяли: щойно повернуться з виклику, одразу приїдуть.

— Прекрасно, — сказав Олег. — А мене ви звідки знаєте?

— Ми з вами в одній лікарні працюємо, — відповіла жінка.

Олег на це не відказав нічого — лише похитав головою.

УАЗ «швидкої допомоги», заскреготівши гальмами, зупинився під корпусом. Підійшовши, Щур відчинив дверцята і заліз в машину. Не говорячи ні слова, торкнувся пальцями до шиї чоловіка на ношах, шукаючи пульс. Потім підняв догори його повіки і глянув на зіниці.

— Мертвий, — констатував лікар.

— Як — мертвий? — здивувалася фельдшерка. — Брали ще живого.

— Зараз труп, — знизав плечима Щур. — В усіх відношеннях...

— І ви що... не берете?

— Ми трупів не беремо, — відповів він. — тільки живих.

— Гм-м... — фельдшерка явно була розгублена. — Але ж недавно живий ще був! Заносили до машини — ще дихав! Я і систему включила...