Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— Ілля Петрович! — крикнув Тарас. — Ви що там, гриби шукаєте?

Замість відповіді зав знову щось підняв із землі.

— Ні, а мені цікаво, — сказала Люда і попрямувала до нього.

Подивившись на те, що було у нього в руці, вона й собі почала вдивлятися під ноги. Це стало свого роду сигналом. Усі разом схопилися й побігли до них.

— А ось! — несподівано скрикнула Людмила, — і я знайшла, я знайшла! — нахилившись, витягла з трави папірець.

— І я знайшла! — закричала Ольга з іншого боку. — Тут також є!

Усі решта лише пороззявляли роти і почали снувати туди-сюди по високій пожухлій траві.

— Попереджаю зразу — мені як засновнику справи двадцять відсотків! — закричав Ілля, розгублено спостерігаючи весь цей бум.

— Чому так багато? — здивувався Тарас. — А ось і я знайшов. Мати рідна... Двадцять баксів!

Усі збіглися до нього. Недовірливо і дещо заздрісно глянувши на папірець, Медвідь несподівано сказав:

— Ану, дай подивитися...

Він взяв у Голоюха банкноту і розправив. Несподівано обличчя його зблідло, а рот роззявився сам собою. Ілля поліз до внутрішньої кишені своєї куртки, яка застібалася на замочок. Зіпсована блискавка розійшлася, і він розгублено вивернув кишеню назовні. Безпорадно озираючись, він промовив:

— Так... е.. як же ж... Абзац... Це ж бабки на січкарню!

— Чорт забирай... — сказав Олег. — Ти ж тріпав куртку на оцій гілці. Напевно, воно вилетіло, і вітер розніс по галявині.

— Ну, ти даєш, Іллюшо! — не витримала Медвідева дружина. — Шановні, ви би бачили, який то був концерт, коли в мене на базарі сумку розтяли і там було якихось двадцять гривень! Він мене мало не з'їв. Ну, ти даєш, коханий...

— А скільки там було? — запитав Олег.

— Триста вісімдесят гривень. І ще тридцять доларів про всяк випадок.

— Давай, вивертай кишені, рахуємо, що ти назбирав, — скомандував Олег.

Медвідь витяг зіжмакані гроші. Усі разом перерахували «сукупний дохід».

— Дрібниці, — сказала Ольга, — ще п'ятдесят гривень і десять доларів. Давайте, може, ланцюжком спробуємо?

На вулиці було геть темно. «Нива» загальмувала на одному з поворотів. Медвідь, відчинивши дверцята, виліз із пасажирського місця і відкинув сидіння, випускаючи Олега та Ольгу.

— Ой, як тепер вільно стало... — почувся ззаду голос Людмили.

— Ну, не хочете далі їхати — гуляйте пішки, — промовив Ілля, простягаючи руку. — Я ж казав — то була біла смуга.

— Пройдемося, — відповів Олег. — Тут навпростець два кроки.

— А про смуги — це спірне питання, — додала Ольга, — гроші ж знайшлись.

«Нива» від'їхала.

— Ну, ходімо, — сказав Олег, підставляючи руку. — Проведу тебе додому.

— А там, може, й вдасться на чашку чаю напроситися, — додала Ольга.

— Може, й вдасться, — погодився він. — Я все-таки заслужив. Що, скажеш, погано час провели? Як на мене — весело.

— Нормально, — погодилася вона. — Я насміялася, як ніколи. Правда...

— Що?

— Знаєш, іноді я вашого гумору не розумію. Точніше, не зовсім. Якийсь він... ну, розумієш, віддає чимось таким...

— Цинізмом? — підказав Олег.

— Щось таке... блюзнірством якимось... Все-таки хворі люди, чужі страждання... Якось незручно жартувати про це... Збоку, припустимо, той, хто тебе не знає, міг би подумати, що ти зовсім черствий і нечутливий.

— А що, це не так? — спробував віджартуватися він.

— Гадаю, ні...

— Бачиш...— подумавши, більш серйозно відповів Олег,— людина звикає практично до усього. Це об'єктивно. Той, хто, припустимо, все життя каналізації чистить, — перестає гидувати і міг би сісти перекусити просто там. Той, хто постійно під кулями, — поступово припиняє боятися. Так і в нас. Якщо регулярно стикатися зі смертю і при цьому «помирати» разом із кожним хворим, або переживати його біль разом із ним — тебе надовго не вистачить. Тому гостре відчуття жалю, отого повноцінного співчуття у розумінні звичайної людини, притуплюється. Свого роду захисна реакція.

— Так не мусить бути, — заперечила Ольга.

— Ні, мусить. Ти колись бачила, як несподівано помирає начебто здорова людина? Тобі доводилося спостерігати таке?

— Ні, слава Богу...

— Ну, нехай, а бачила коли-небудь якісь важкі травми, аварії, припустимо, на дорозі...

— Ні, не доводилося.

— Тоді уяви собі, як це відбувається, — з машини витягають людину, яка уся закривавлена, руки-ноги теліпаються, бо поламані, й при цьому вона жахливо кричить та стогне...

— Ой, не розповідай таке... — попросила вона.

— Бачиш? Ти собі лише уявила — а вже моторошно. А коли вперше побачити таке насправді, взагалі може стати погано, тому що мимоволі уявляєш себе на місці того, що постраждав. Мимоволі з'являється припущення — ой, що ж він зараз відчуває! Бачиш — ти навіть від цих розповідей здригаєшся. А я бачу таке регулярно. То, по-твоєму, я повинен щоразу здригатися і переживати все це разом із пацієнтом? Щоразу замислюватись над тим, як у нього болить? За пару років і сам загнешся. Тому й пристосовується свідомість лікаря, захищаючи його від дії шкідливих факторів. Звичайно, співчуття залишається в кожного лікаря на підсвідомому рівні і, повір мені, також підточує його здоров'я. Між іншим, ти знаєш, що за світовою статистикою реаніматологи живуть найменше зі всіх лікарів?